Трохи згодом після повернення додому, Бен-Ґуріон розповів Фуксу, що у Плоньську сіонізм був розвинений набагато краще. Він розповів про створення Центрального Комітету, який мав взяти відповідальність за «загальне керування та нагляд за справами спільноти».
Бен-Ґуріон сказав, що вирішив повернутися до Плоньська, тому що «Бунд» відправив своїх людей туди, аби залучити учнів ремісників; за словами Бен-Ґуріона, «Бунд» «атакував» Плоньськ. «Я поспішав до Плоньську, щоб викоренити це лихо з нашого міста», – писав він.[131] Він планував скористатися тими політичними методами, які опанував у Варшаві. Як і інші організації, «По’алей Ціон» потребував грошей на фінансування своєї роботи, що передбачало й придбання зброї, створення страйкових фондів, організацію мітингів, а також витрати на проїзд, публічність та публікації. У Плоньську все це було реально. «Ми мали ходити з пістолетами», – розповідав Бен-Ґуріон пізніше. Він організував дужих молодиків, завдяки яким у місті панував терор. «Ми ходили до багатих домовласників, клали пістолет на стіл та починали розмову про гроші». Один із його краян Єхезкель Блатнік-Йосифон розповідав: «Зброя у розпорядженні організації дає можливість їй тиснути на роботодавців, щоб поліпшити умови життя робітників-євреїв».
Плоньськ був центром швейної промисловості. Умови праці були суворими. Бен-Ґуріон почав переговори з роботодавцями. Він вимагав дванадцятигодинного робочого дня. Переговори провалилися, та робітники вийшли на страйк, який було придушено за участі поліції. Декого з учасників страйку віддали під суд, але врешті-решт «По’алей Ціон» увійшов до історії Плоньська: він виграв цю боротьбу.
З поширенням погромів Бен-Ґуріон заховав запас зброї у будинку батька, адже євреям Плоньська потрібно було захищати себе.[132] Вони з рідним братом Авраамом були членами Комітету разом зі Шломо Левковичем та двома іншими.[133] У червні 1905 року Левкович також поїхав до Палестини.
Левкович описував свій від’їзд як травматичний досвід. До того ж він украв гроші у батька, щоб оплатити дорогу, але той дізнався про цей злочин раніше за від’їзд сина, розлютився на нього та змусив віддати гроші назад. «Ось дві людини, що дуже люблять один одного, кожен спроможний пожертвувати собою заради іншого, а утім вони стають непримиренними ворогами», – пізніше писав Левкович про них із батьком. Його мучили депресія та самотність. Врешті-решт, він утік, стрибнувши у вагон, що вирушав, останньої хвилини, сподіваючись зникнути непомітно, але потім з’явилася мати, вигукнула його ім’я,