– Ну що ж, я готовий на ризик.
– Ти розумієш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?
– Це стане твоєю роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж відповім тобі, як другові: подумай про те, які сили виступлять проти тебе. Нас підтримує народ, трибуни та половина преторів. Навіть Антоній Гібрида, твій колега консул – на нашому боці. І хто лишиться з тобою? Патриції? Але ж вони тебе зневажають – і викинуть тебе тієї ж миті, коли ти станеш їм не потрібен. На мій погляд, ти маєш лише один вихід.
– Це який?
– Приєднуйся до нас.
– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою підборіддя, коли про щось розмірковував. Якийсь час він не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти під цим маєш на увазі?
– Ти маєш підтримати наш закон.
– І що натомість?
– Я та мій кузен зможемо знайти в своїх серцях бажання зглянутися над бідолашним Рабірієм, з огляду на те, в якому він перебуває стані. – Цезар посміхнувся своїми тонкими губами, але не відводив погляду своїх темних очей від Цицерона. – Що ти на це скажеш?
Перш ніж хазяїн встиг відповісти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що він одружився з цією жінкою, яку звали Помпея, лише під впливом переконань своєї матері – через ті зв’язки, які Помпея мала в Сенаті. Та те, що я побачив в той день, дало мені зрозуміти, що ця жінка мала й простіші, «очевидніші» переваги. Вона була істотно молодшою за свого чоловіка, їй було близько двадцяти років, її щоки та шия зашарілися на холодному повітрі – і від цього великі сірі очі блищали сильніше. Вона обійняла свого чоловіка, всім тілом притискаючись до нього, наче кішка. А потім накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навіть прочитала збірку його віршів. Мені спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неї здивовано.
– Тебе хотіла бачити мама, – сказав він їй, і вона надула губи, наче дитина. Тоді Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре її знаєш, – і він похлопав її по сідницях, підштовхуючи в правильному напрямку.
– Стільки жінок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звідки ще очікувати на їхню появу?
– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсміявся Цезар.
– Моє враження про тебе зовсім не змінилося, повір мені.
– То як, ми домовилися?
– Все залежить від того, яким буде твій закон. Досі ми лише чули передвиборчу агітацію на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Мені потрібні подробиці. А також деякі поступки.
Цезар не відповів. Його обличчя нічого не виражало. За якийсь час мовчання настільки затяглося, що стало незручним. Цицерон зітхнув та повернувся до мене.
– Сутеніє, – сказав він. – Нам час іти.
– Так швидко? І ви нічого не вип’єте? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усією можливою люб’язністю