Коли все було готове, я дав сигнал двірнику, і він відчинив двері та впустив хранителів священних півнів – пуларіїв. Це були пів десятка худорлявих чоловіків, які й самі нагадували курчат. Слідом за цим ескортом з’явився і сам авгур, постукуючи своїм посохом по підлозі – це був справжній велетень у коричневій шапці та яскравому пурпурному плащі. Маленький Марк закричав і сховався за спідницю матері, коли побачив, як цей велетень крокує проходом. Того дня був Квінт Цецилій Метелл Целер, і я скажу декілька слів про нього, адже він відіграв не останню роль в історії Цицерона. Целер щойно повернувся з війни на Сході – це був справжній солдат і навіть герой війни, ким він став після того, як зміг відбити напад переважаючих сил супротивника на свій зимовий табір. Він служив під командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звісно ж, аж ніяк не завадило просуванню Целера кар’єрними сходами. Та й це було не важливо. Він був з роду Метеллів – і тому йому було на роду написано за декілька років і самому стати консулом – а в цей день він мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвісна красуня з сім’ї Клодіїв: одним словом, годі й шукати когось, хто міг би мати кращі зв’язки, ніж Метелл Целер, – який, до речі, і сам був далеко не дурним.
– Обраний консуле, бажаю тобі доброго ранку, – проричав він громовим голосом, ніби звертався до своїх легіонерів на церемонії підняття прапору. – Нарешті настав цей великий день. Що принесе він нам, хотів би я знати.
– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось і розкажи мені.
Целер відкинув голову та зайшовся сміхом. Пізніше я дізнався, що у віщування він вірив не більше за Цицерона, а його членство в Колегії жерців було не більше ніж політичною необхідністю.
– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зібрався натовп, коли я проходив повз нього. Здається, вночі Цезар та його посіпаки вивісили свій великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!
Я стояв одразу за Цицероном, тому не міг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечі, я зрозумів, що ця звістка хазяїна стривожила.
– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не засліплювало йому очі. – Як тут вийти на дах?
Цицерон вивів авгура до сходів та, проходячи повз мене, прошепотів крізь зуби:
– Негайно з’ясуй, що там відбувається. Візьми помічників. Я маю знати кожну статтю того закону.
Я наказав Сизифію та Лорею йти зі мною, і ми в супроводі пари рабів з ліхтарями почали спускатися пагорбом.
У темноті знайти дорогу було складно, а земля була слизькою від снігу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декілька вогнів попереду й пішли в їхньому напрямку. Целер мав рацію. Закон вивісили на традиційному для цього місці – біля храму Сатурна. Незважаючи на ранній час та холод, біля храму зібралися декілька десятків громадян – так їм кортіло прочитати текст закону. Він був дуже довгим