Lustrum. Роберт Харрис

багать, і лунали крики безутішних родичів. У повітрі висів запах пахощів – сильний, але недостатньо сильний для того, аби перебити сморід палаючих тіл. Плакальники привели нас до громадської устріни[3], де звалені на возику трупи очікували на свою чергу бути спаленими. Ці нікому не потрібні босі й голі тіла були такими ж жебраками в смерті, якими були й за життя. Лише тіло вбитого хлопчика було накрите – я впізнав його за парусиною, в яку він був туго загорнутий. Пара службовців легко закинули його на металеву решітку, Цицерон схилив голову, а наймані плакальники гучно застогнали, вочевидь, сподіваючись на гарні чайові. Полум’я ревіло і гнулося до землі під шквалом вітру, і дуже швидко все скінчилося – хлопчик пішов назустріч тому, що чекає, зрештою, на нас усіх.

      Це видовище я не забуду ніколи.

      Певно, найбільшим даром Провидіння людям є те, що ми не знаємо свого майбутнього. Уявіть собі, якби ми заздалегідь знали, до чого призведуть наші плани та сподівання, або якби ми могли передбачити, яка смерть нас спіткає – яким страшним стало б наше життя! Та натомість ми, наче тварини, безтурботно проживаємо день за днем. Та всьому настає кінець, рано чи пізно. Люди, суспільні лади, цілі цивілізації – ніщо не здатне сховатися від цього всесильного закону. Всьому, що існує під зорями, присуджено зникнути. І навіть найміцніша скеля з часом перетвориться на пил. Вічні лише рукописи.

      Саме тому я, маючи сподівання, що зможу виконати свою задачу до того, як обірветься мій земний шлях, беруся розказати вам про неймовірні події, що сталися протягом року консульства Цицерона, а також про події, які мали місце протягом чотирьох років після його завершення – тобто про все, що сталося протягом строку, який ми, смертні, називаємо люструм та який є не більш ніж миттю для богів.

      ІІ

      Наступного дня, напередодні інавгурації, засніжило – такий сильний снігопад, який зазвичай можна побачити лише в горах. Він вкрив храми Капітолію в білий м’який мармур, а місто накрив білим покривалом в руку завтовшки. Я ніколи не чув про таке раніше і, зважаючи на мій вік, мабуть, більше й не почую. Сніг у Римі? Нема сумніву, що це був знак. Та який знак?

      Цицерон розташувався в своєму кабінеті біля вогнища з розжареним вугіллям і продовжував роботу над своєю промовою. Він не вірив у знамення, та, коли я забіг до кабінету та розказав йому про сніг, він лише знизав плечима: «І що ж це означає?» А коли я несміливо почав висувати аргумент стоїків на захист віщувань – якщо боги існують, то вони мають піклуватися про людей; якщо вони піклуються про людей, то мають повідомляти їх про свою волю, – Цицерон різко перервав мене та зі сміхом промовив:

      – Ну, безсмертні боги зі всією свою могутністю могли б знайти якийсь більш надійний спосіб повідомляти нас про свою волю, ніж сніг. Чому б не надіслати нам листа? – Він похитав головою та відвернувся до столу, а потім кашлянув та додав: – Насправді, Тіроне, повертайся до своїх обов’язків та подбай