Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».
Коли Лінгард повернувся з Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найнеможливіші проєкти з пів десятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть із найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.
Два роки бриг був у мандрах. Йому, як і Лінгардові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку – самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як ішов він то на захід, то на схід, як мчав із нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.
– Ось він. Прибув цієї ночі, – шепотіли навкруги.
Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на нього; він кивав головою і дибав далі.
– Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? – гукав хтось.
Лінгард хитав головою і зникав.
Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з’являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий і зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.
Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів, – цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.
Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:
– Так,