– Белараб – найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.
Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогодення, не піклуючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоківниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах[39] й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою зі словами: «Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».
Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збиралися на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок старий Йоргенсон з’являвся немов із дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.
– П’ю за всіх… Не треба стільця, – кидав він і ставав позаду товариства, безмовний і сумний, немов той раб, що обслуговує бенкет. Тіло мав худе, як і в більшості старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тільки довжелезний кістяк його жив далі, немовби зроблений із заліза. Руки в нього тремтіли, та очі були ще гострі. Всі думали, що він докладно знає, як гинули колись якісь великі люди і таємничі експедиції. Та був він, очевидячки, невдаха, хоч і гадали, що знав дивні тайни.
Цей могутній кістяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якої білизни на тілі, якимось чудом животів. Часом, коли йому пропонували роботу, він проводив англійський корабель протоками Ріо. І щоб забезпечити себе, казав капітанові:
– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очі. Якщо я вам потрібен, то прийду. Десять доларів.
Виконавши доручення й одержавши платню, він повертався тридцять миль човном із двома старими малайцями, які, здавалося, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем під екваторіальним сонцем у невеличкому човні, де ніде й поворухнутись, – це подвиг, що потребує витривалості факіра й властивостей саламандри. Десять доларів була дешева платня, і його частіше брали. А коли йому було сутужно, він позичав у перехожого п’ять доларів і додавав:
– Я не в силі швидко повернути їх вам, але коли вам треба буде про щось довідатися, то я до ваших послуг.
Дивно, що ніхто навіть не всміхався на це «щось». Здебільшого йому відповідали:
– Дякую вам, старий приятелю, коли мені треба буде інформацій, я прийду до вас.
Йоргенсон кивав головою і казав:
– Пам’ятайте,