– Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само – і не більше, – сказав Лінгард. – Візьми свій перстень.
– Чого ти зневажаєш мій дарунок? – спитав Гассім, сумно всміхаючись.
– Візьми його, – сказав Лінгард. – Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Він глянув на блідий світанок. – Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.
Гассім узяв перстень і схилив голову.
– Нам час рушати, – мовив Лінгард.
Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.
– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.
Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».
Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.
Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев’яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!
– Ось і прохід, – сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце. – Він такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, і є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.
Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.
Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.
Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, відпочивали після скаженої гри,