– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.
Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.
– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!
Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.
– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.
– А може й ні, – скрикнув Лінгард.
– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.
– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.
– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.
– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.
– Гассім жде, – коротко відповів той.
– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.
– Ні, – відповів здивовано Джаффір.
Лінгард зворушено схопив його за руку.
– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув він.
– Нас десять, а їх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффір.
Лінгард відчинив двері.
– Може, тобі чого треба? – спитав він.
Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра й виснаженість цього чоловіка.
– Скажи, – мовив Лінгард, усміхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?
– Дай мені води й жменьку