Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блискавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс у далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.
Відвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру та їхню матір, що, вмираючи, передала їм тайну магії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю – хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. «Я бився в цій війні, – скаже оповідач. – Ми відсунули їх до моря». А далі він з острахом розповість, як одної ночі, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно білих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він ішов під вітрилами, що надувалися проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його такі високі, як верхів’я гір, щогли; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру й дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні було з сотню полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки Бог знає правду…»
Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була тільки в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвивав вітер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись із хвилі на хвилю.
Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього очікувало від нього море, земля, люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові й Іммадини очі; ніч, буря, берег у вогні, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбільше вражало його довір’я цих людей. Вони втекли до нього від смерті й залишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов’язку.
Він уперто доводив собі, що якби