– Ходиш, як під обухом.
Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.
– Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.
Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.
Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.
Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:
– Тату, тату, що це?
– За скобку, за верхню скобку тримайся!
Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.
– Затиснуло!
Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.
– Рятуйте! – обкрутився на місці Задоя. – Здушило!
Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:
– Обірвалась?
– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусідка.
Лампочки замиготіли попід стінами. На стінах під жовтуватим світлом ворушилися зруйновані цямрини. По них сльозилась іржава вода і зализувала рани від ударів залізного каркаса.
– Опускається!
– Догори смикають!
– Тепер обірвуть, обірвуть, анахтеми!
Задоя на своїх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попід стінками і не переставав скиглити:
– Пропали! Їй же богу, пропали!
Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйновані цямрини:
– От іроди прокляті! Коли ж це ще обвалилося?
– Не гніви Бога! – скиглив Задоя.
– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!
За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:
– Вилазьте на драбину!
До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.
– Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, – сказав Сусідка, враз повеселівши. – І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.
– Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. – Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. –