– Зачини двері! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Підіпри їх чимось…
– Так вони зачинені! – сказав я, оглядаючись на важкі металеві двері, засунуті на два засуви.
Грищенко опустив трубку на важіль, навіть не попрощавшись. Я вчинив так само і продовжив дивитися в маленький чорно-білий екран, на якому щойно погані бандити продірявили на решето з автомата одного хорошого і на його білій сорочці виступили плями чорної крові.
Додивившись фільм до кінця, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, так що в будь-якому разі двері були єдиним місцем, через яке могли сюди вдертися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менш тонни товстого заліза. Щоб їх зовні зламати, довелося б підігнати танк. По стелі стелилася бляшана кишка вентиляційної системи, що зникала в стіні. Кишка була товстою, й іноді по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід в інші приміщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркіт змусив вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в кілька рядів один на один, підпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, піднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляційної системи.
Але в цей момент на складі було тихо, і єдиний побачений сьогодні мною щур пробігся по підлозі мало не навшпиньки – нечутно і ліниво.
Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Утупився в екран і вирішив, що на сьогодні мені вистачить і півтора фільмів перед сном.
Знову задзвонив телефон.
– Алло? – пролунав жіночий голос. – Віктора Івановича можна?
– Ви помилилися, – спокійно відповів я, не зводячи очей із бійки на екрані.
– Ну а кого можна? – весело запитала жінка.
– Це що, жарт?
– Ти, слухай! – різко і несподівано пролунав із трубки чоловічий голос. – Мені пофіг, як там тебе звати… Хочеш жити – відчиняй свої двері й забирайся короткими перебіжками. Зрозумів?
Інстинктивно я кинув трубку на телефон і зразу вимкнув телевізор. Виникла тиша допомогла мені зібратися з думками. Я зрозумів, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але поки я був усередині – побоюватися мені не було чого.
Проте, я був наляканий. Якось навіть мені самому здалося дивним, що ось, минулої ночі мене вдарили на кладовищі лопатою по голові, та й узагалі – чим я займався? Розкопував могилу, хоч і чужими руками. І не боявся. А тут – зовсім інша реальність. І ось – я сиджу, як у фортеці, але боюся.
Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.
Через хвилину знову задзвонив телефон. Я підняв трубку і тут же опустив її на місце.
Телефон знову задзвонив.
Цього разу я підніс трубку до вуха.
– Колю!.. Ти? – прохрипів Грищенко.
– Еге ж… Що відбувається?
– Ти