Я кивнув.
– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть… Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти… Ви мене розумієте?
Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти мені розставити ці фрагменти минулого по своїх місцях і склеїти їх, як античну амфору. Ні, звичайно, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були звихнутими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представнику іншого покоління, було важкувато говорити з ним. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав цим словам явно більше сенсу, ніж я. Думаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох склянках.
Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав масну лінію, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», – говорив він, ведучи пальцем по своїй лінії й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.
У якусь мить я відчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.
– Ну а книжку хочете купити? – запитав він іще раз наостанок, коли я вже підійшов до дверей.
– А скільки ви хочете? – запитав я.
– Сто гривень! – гордо заявив він із таким виглядом, ніби навмисно назвав неприйнятну ціну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцінність предмета.
– У мене стільки з собою немає, – сказав я і тут же у відповідь почув щось на зразок зітхання полегшення.
3
Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили дві пляшки сухого вина, і, поки пили, розмова не замовкала. Те, що я почув од старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покійний Слава Гершович, схоже, відкрив якусь таємницю – чи то філософську, чи то більш матеріальну, через що і був убитий саморобним електророзрядним пристроєм. Судячи з усього, ця таємниця, яка привела його до такої незвичайної смерті, повністю або частково заявила про себе в тому самому листі Шевченка з Мангишлаку, що невідомо як потрапив йому в руки і потім разом із його ж рукописом і тілом похований на кладовищі в Пущі-Водиці.
Перша ж думка моя не могла не виявитися в деякому сенсі богопротивною – захотілося вилучити з труни і рукопис, і лист, щоб пересвідчитися в наявності таємниці, в яку так свято вірив старий Клим. У криміналістиці досить часто зустрічається слово «ексгумація». Але стосується воно завжди вилучення з могили похованого тіла. Моя думка про ексгумацію рукопису і листа була чимось менш неприємним і брудним, хоча, знаючи, що рукопис із листом лежать під головою Гершовича, важко було уявити себе, як підняти цю голову, не торкаючись при цьому до самої суті смерті, самої речовини, яку інакше, ніж мертвою, і не назвеш.
У понеділок – день всіма нелюбий – я вирушив на трамваї в Пущу-Водицю.
На кладовищі, як