Тут майже немає люду, і три баристи за стійкою видаються знудженими. Я намагаюся урізноманітнити їхні життя, замовляючи надміру складний напій з кількома шарами, молоком різної жирності, карамеллю і ванільним сиропом.
Баристи все одно видаються знудженими.
Наташа замовляє чорну каву без цукру. Важко не зрозуміти її особистість за цим замовленням. Я ледь не починаю говорити, але потім розумію, що вона може сприйняти мої слова як расистський жарт, а це буде дуже поганим (за шкалою від Поганого до Надзвичайного Поганого, де є Поганий, Відносно Поганий, Помірно Поганий, Дуже Поганий і Надзвичайно поганий) початком стосунків.
Вона уперто хоче заплатити, каже, що це найменше, що вона може зробити. Мій напій коштує 6 доларів 38 центів, і я кажу, що врятоване життя коштує принаймні два складних кавових напої. Вона навіть не посміхається.
Я обираю столик у задній частині кав’ярні, якнайдалі від «знудженої зони». Щойно ми сідаємо, вона дістає телефон і перевіряє час. Мобільний досі працює, попри тріщини на екрані. Вона проводить по них великим пальцем і зітхає.
– Тобі кудись треба йти? – питаю я.
– Так, – відповідає вона й вимикає телефон.
Я чекаю, що вона продовжить, але вона точно не збирається цього робити. Вона виклично дивиться на мене, щоб я розпитав її більше, проте я вже використав свою денну квоту зухвалих вчинків (1 – переслідував симпатичну дівчину, 2 – кричав на колишнього хлопця симпатичної дівчини, 3 – врятував життя симпатичної дівчини, 4 – запросив симпатичну дівчину на каву).
Ми сидимо в незручній тиші тридцять три секунди. Я впадаю в суперсором’язливий стан – коли ви знайомитеся з кимось і відчайдушно прагнете сподобатись.
Я дивлюся на всі свої рухи її очима. Цей помах руки видає, що я придурок? Мої брови сповзають із мого обличчя? Це сексуальна посмішка, чи я маю такий вигляд, наче у мене серцевий напад?
Я нервую, тож усі мої рухи надміру підкреслені. Я ДМУХАЮ на каву, РОБЛЮ КОВТОК, РОЗМІШУЮ її, граючи роль справжнього підлітка, який п’є справжній напій, що називається кавою.
Я засильно дмухаю, і пінка злітає угору. Який же я крутий! Я б точно із собою зустрічався (насправді ні). Важко сказати напевне, але вона, здається, трохи усміхнулася через злітаючу пінку.
– Досі тішишся, що врятував мені життя? – питає вона.
Я роблю великий ковток і обпікаю не лише язика, а й усе горло. Господи. Може, це знак, і я маю здатися? Мені точно не судилося вразити цю дівчину.
– А я маю шкодувати? – питаю у відповідь.
– Що ж, я до тебе не зовсім приязна.
Вона доволі відверта, тож я також вирішую говорити прямо.
– Це правда, але у мене немає машини часу, аби повернутися в минуле і все скасувати.
– А ти б так зробив? – питає вона, трохи насупившись.
– Звісно, ні, – відповідаю я. Вона