Я можу провести тут увесь день. Якби сьогодні не було Сьогодні, я б і провела тут увесь день. Але в мене немає ні часу, ні грошей.
Я прямую до секції трип-хопа і помічаю, як у дальньому кутку відділу поп-дів цілується пара. Вони засмоктують одне одного біля постера Мадонни «Like a Virgin», тож я не можу як слід розгледіти обличчя, але профіль хлопця мені дуже знайомий. Це мій колишній, Роб. А його подружка – Келлі, дівчина, з якою він мене зрадив.
З усіх людей саме вони й саме сьогодні. Чому він не в школі? Він знає, що це моє місце. Йому навіть не подобається музика. У голові дзвенить мамин голос: «На все є причина, Ташо». Я в це не вірю, однак має ж бути логічне пояснення усім жахіттям цього дня. Як би я хотіла, щоб Бев була поряд! Тоді я б навіть не зайшла до цієї крамниці. «Старезна нудятина», – сказала б вона. Натомість ми, ймовірно, пішли б на Таймс-Сквер, спостерігали б за туристами, намагаючись вгадати, звідки вони, з їхнього одягу. Німці, як правило, вдягають шорти незалежно від погоди.
Ніби дивитися на те, як Роб і Келлі поїдають обличчя одне одного, було ще не досить гидко, я помічаю, як вона простягає руку, хапає платівку й засовує її між їхніх тіл під свою мішкувату ідеальну-для-крадіжок куртку.
Не. Може. Бути.
Я радше випалила б собі очі, ніж продовжувати дивитися, але я дивлюся. Насправді я не можу повірити в те, що бачу. Вони жадібно поглинають одне одного ще кілька секунд, а потім Келлі знову простягає руку.
– О, Господи, вони огидні. Чому вони такі огидні? – слова вилітають із мого рота, перш ніж я встигаю зупинитися. Як і у моєї мами, у мене є звичка висловлювати думки вголос.
– Вона просто збирається це вкрасти? – питає такий само скептичний голос, як і мій, у мене з-за спини. Я швидко озираюся, аби побачити, з ким розмовляю. Хлопець-азіат у сірому костюмі й сміховинній яскравій червоній краватці.
Я розвертаюся, аби спостерігати далі.
– Хіба тут немає працівників? Хіба вони не бачать, що відбувається? – запитую я радше себе, ніж його.
– Хіба ми не маємо щось сказати?
– Їм? – питаю я, вказуючи на маленьких злочинців.
– Напевно, персоналу.
Я хитаю головою, не дивлячись на нього.
– Я знаю їх, – кажу я.
– Липкі Пальці – твоя подруга? – у його голосі я чую звинувачення.
– Вона – дівчина мого хлопця.
Червона Краватка переводить погляд від крадіжки, що відбувається просто зараз, на мене.
– Як таке може бути? – питає він.
– Тобто колишнього хлопця, – уточнюю я. – Насправді він зрадив мене з нею. – Побачивши Роба, я розхвилювалася більше, ніж думала. Це єдине пояснення, чому я добровільно розповідаю про це незнайомцеві.
Червона