– Припустімо, ми подолали всі труднощі. Що б ти зробила?
Вона відставляє каву і складає руки на грудях. Її очі світлішають.
– І ми ігноруємо парадокс убитого дідуся? – питає вона.
– Повністю, – відповідаю я, вдаючи, що розумію, про що вона, але вона викриває мене.
– Ти не знаєш про парадокс убитого дідуся? – у її голосі відчувається скептицизм, наче я пропустив якусь базову інформацію про світ (типу звідки беруться діти). Вона фанатка наукової фантастики?
– Ні. Не знаю, – відповідаю я.
– Гаразд. Скажімо, у тебе є злий дідусь…
– Він помер. Я бачив його лише раз, у Кореї. Він здавався приємним.
– Ти кореєць? – питає вона.
– Американець корейського походження. Я народився тут.
– Я з Ямайки, – каже вона. – Народилася там.
– Але в тебе немає акценту.
– Ну, я довгенько тут живу, – вона міцніше обхоплює чашку, і я відчуваю, як її настрій змінюється.
– Розкажи мені про цей парадокс, – прошу я, намагаючись відволікти її. Це спрацьовує, і вона знову світлішає.
– Добре. Так. Скажімо, твій дідусь живий і злий.
– Живий і злий, – повторюю я, киваючи.
– Він справді зла людина, тож ти створюєш машину часу й повертаєшся у минуле, щоб убити його. Скажімо, ти вбиваєш його, перш ніж він зустріне твою бабусю. Це означатиме, що хтось із твоїх батьків ніколи не народиться, і ніколи не народишся ти, тож ти не зможеш повернутися у часі й убити його. Але! Якщо ти вбиваєш його після того, як він зустріне твою бабусю, то ти народишся, і тоді створиш машину часу, аби повернутися у минуле і вбити його. Цей цикл триватиме вічно.
– Гм. Так, ми точно проігноруємо цей парадокс.
– Припускаю, і принцип самоузгодженості Новикова також?
Я й раніше вважав її симпатичною, але тепер вона ще миліша. Її обличчя пожвавлюється, волосся підскакує, а очі іскряться. Жестикулюючи, вона розповідає про дослідників із Массачусетського технологічного інституту та ймовірність запобігання парадоксам.
– Отже, теоретично ти взагалі можеш і не вбити свого дідуся, бо в потрібну мить пістолет дасть осічку або в тебе станеться серцевий напад…
– Або до кімнати зайде симпатична ямайська дівчина і неймовірно вразить мене.
– Так. Станеться щось дивне й неправдоподібне, і неможливе не здійсниться.
– Гм, – знову кажу я.
– Це більше, ніж «гм», – говорить вона, посміхаючись.
Це справді більше, ніж «гм», але я не можу придумати нічого розумного чи дотепного, щоб відповісти. Я не можу думати й дивитися на неї водночас.
Ось японська фраза, яка мені подобається: koi no yokan. Вона не про кохання з першого погляду, а радше з другого. Це те, що відчуваєш, коли зустрічаєш когось і розумієш, що закохаєшся. Можливо, не одразу, але це неминуче.
Я впевнений, що просто зараз відчуваю саме це. Єдина невеличка (можливо, непереборна) проблема: я впевнений, що цього не відчуває Наташа.
Наташа
Я не розповідаю Червоній Краватці усієї правди