– Вам відповідати? Тут? У власному кабінеті? Це допит?
– Допит буде, і не один, – пообіцяв Віхура. – Я не забираю вас звідси просто зараз, бо розмова пішла, і мені дуже цікаво почути тут і тепер, який злий геній керував вами та вашим… Вашим Альбертом.
– Чому відразу – злий геній? За допомогою Мазура я збирався творити добро. По мірі сил та можливостей, звісно. Але нічого лихого в моїх намірах лікувати хворих людей не було. Ви ж бачили їх, шановне панство. Не всі з цікавих пацієнтів безнадійні. Альберт міг вилікувати їх. Бодай стабілізувати стан. Точніше – мав, за моїм задумом, підказати мені, як це краще зробити.
Віко знову сіпнулося.
– Мазур… міг вилікувати? Як?
Професор невловимо змінився – хитро посміхнувся, сідлаючи улюбленого коника.
– Подібне подібним. Чули колись такий вираз, панове? Пане Віхуро, ви напевне розумієте, про що я кажу, краще за інших.
– Чому?
– Нотатки Відока, Ежена-Франсуа. Напевне читали. Їх читають поліцейські.
– Читав. До чого тут…
– До всього! – перервав його Ліщинський. – Мсьє Відок був професійним злочинцем, поки не пішов служити в поліцію. Хто краще за нього знає злочинний світ, його звичаї, хто може боротися з криміналом і викорінювати його? З учорашніх лиходіїв часто виходять ефективні борці з іншими лиходіями. Згодні?
– Не завжди. Проте раціо в цьому є.
– Звичайно, не всі, та факти мають місце! – тепер Ліщинський говорив урочисто, його голос дзвенів. – Для полювання на щурів виводять щуроловів, найсильніших, найвитриваліших тварин, здатних нищити гризунів там, де не допомагають капкани. Подібне подібним. Аби загасити лісову пожежу, люди ладнають зустрічну пожежу. Вогонь вогнем. Подібне подібним. Вам потрібні ще приклади?
– Я зрозумів, – спокійно відказав Кошовий. – Ви, пане професоре, вирішили: найкращим цілителем для психічнохворих може стати такий самий, як вони.
– Подібне – подібним, – знову вкотре повторив Ліщинський.
– Успіхи були?
– Хіба це має тепер значення, пане Шацький? Ми працювали, цього досить. Поки Альберт не вбив дівчину, далі – другу, третю, четверту.
Клим прокашлявся.
– Ви навмисне підтвердили алібі Лукана?
– Так. Якби ваш нещасний підзахисний лишався в тюрмі, це нічого б не міняло. Мазур найближчим часом убив би знову. Все одно того хлопаку треба було б випускати. А так я відвів від свого помічника підозру. Ніхто ніколи не запідозрить людину, котра сама зруйнувала власне прикриття. Лукан прикривав Альберта, сам того не розуміючи… Втім, нещасний насправді мало що розумів, коли йшлося про матерії вищі, ніж їсти, спати, випорожнюватися, співати, сякатися, плювати чи, даруйте, піддивлятися за дівками. Хоч ані Мазур, ані я не готували цього, не підставляли хлопця під удар. Різник попався поліції випадково, на його місці міг опинитися інший, з тим же успіхом.
– Ви