Лоліта. Владимир Набоков

після чергової сварки з матір’ю і, як уже траплялося раніше, не хотіла, аби я бачив її заплакані очі: у дівчинки був той особливо ніжний колір обличчя, і після сліз усі риси розпливалися, запалювались і робилися хворобливо звабливими. Її хибне уявлення про мої естетичні смаки неабияк засмучувало мене, адже я просто обожнюю цей відтінок боттічеллівського рум’янцю, роз’ятрену смужку рожевого навколо вуст, мокрі сплутані вії; а до того ж її сором’язлива примха, безсумнівно, позбавляла мене безлічі можливостей показного втішання. Однак справа була не така проста, як я собі гадав. Коли ми в темряві сиділи на веранді (нахабний вітер загасив червоні свічки), Гейзиха з безрадісним смішком сказала, що повідомила Лоліті, наче її улюблений Гумберт цілковито схвалює ідею з табором. «Тож тепер, – додала жінка, – дитина вирішила влаштувати справжній скандал через те, що ми з вами начебто плануємо спекатися її. Однак справжня причина криється в тому, що я пообіцяла завтра поміняти ті занадто грайливі нічні речі, котрі вона змусила мене купити, на щось скромніше. Розумієте, вона вважає себе зіркою кіноекрану; а я вважаю її міцним, здоровим, але безперечно непоказним підлітком. Гадаю, це й є корінь усіх проблем».

      У середу мені вдалося на кілька секунд перехопити Ло: вбрана у бавовняний светр і білі, замащені чимось зеленим шорти, вона нишпорила у скрині. Я сказав щось, намагаючись бути привітним і дотепним, однак вона лише пхикнула, навіть не подивившись на мене. Помираючи від розпуки, Гумберт незграбно ляснув її по куприку, і дівчинка боляче вдарила його взуттєвою колодкою покійного пана Гейза. «Зрадник», – кинула вона, коли я поповз униз сходами, ображено потираючи плече. Повечеряти з Гумусею та мамусею вона не зволила: помила голову й лягла в ліжко зі своїми абсурдними книжками; а в четвер незворушна пані Гейз повезла її до табору «Ку».

      Як писали кращі за мене автори, «читач легко може уявити» й так далі. Утім, гарно поміркувавши, я вирішив підштовхнути читацьку уяву копняком нижче спини. Я знав, що навіки закохався в Лоліту; проте також я знав, що вона не залишиться Лолітою навіки: першого січня їй виповниться тринадцять. Десь за два роки вона більше не буде німфеткою й перетвориться на «юнку», а потім на «студентку коледжу», а це найбільше страхіття з усіх страхіть. Слово «навіки» стосувалося лише моєї власної пристрасті, лише Лоліти, котра завжди віддзеркалюватиметься в моїй крові. А цю Лоліту, чиї клубові кісточки ще не розійшлися, Лоліту, відкриту сьогодні моєму дотику, слуху та зору, Лоліту, різкоголосу, з блискучим каштановим волоссям, із чубчиком, хвилястими пасмами на скронях і кучериками ззаду, Лоліту з такою гарячою липкою шийкою й таким вульгарним лексикончиком – «гидотно», «супер», «нудотно», «йолоп», «паскуда» – ту Лоліту, мою Лоліту бідолашний Катулл102 утратить назавжди. То як я міг прожити без неї два літніх безсонних місяці? Цілих два місяці, вкрадених у двох останніх років німфетства! Може, мені слід переодягнутися в похмуру старомодну дівицю, неотесану мадемуазель