Ґлейв, Мейбл
Ґрін, Лусінда
Ґудейль, Дональд
Дункан, Вальтер
Енджел, Ґрейс
Кармин, Роуз
Кемпбелл, Еліс
Кларк, Ґордон
Коуен, Джон
Коунн, Маріон
Маккристал, Вівіан
Макку, Вірджинія
Макфатум, Обрі
Міранда, Ентоні
Міранда, Віола
Найт, Кеннет
Остін, Флойд
Розато, Еміль
Скотт, Дональд
Сміт, Гейзел
Тальбот, Едвін
Тальбот, Едґар
Фальтер, Тед
Фентезі, Стелла
Флешман, Ірвінґ
Фокс, Джордж
Четфілд, Філліс
Шерва, Олег
Шерідан, Аґнес
Шленкер, Лєна
Поема, безперечно, поема! Так дивно й солодко було знайти цю «Гейз, Долорес» (її!) в особливій альтанці імен, під захистом троянд, немов казкову принцесу між двох фрейлін! Я намагаюся проаналізувати ту радість, від якої скрутило хребет, коли я знайшов серед усіх інших її ім’я. Що це так розчулило мене мало не до сліз (гарячих, переливчастих, густих сліз, що їх проливають поети та закохані)? Що саме? Ніжна анонімність імені під офіційним серпанком («Долорес»)? Абстрактна зміна своїх місць іменем та прізвищем, які чимось нагадують пару нових блідих рукавичок чи маску? Може, у слові «маска» причаїлася підказка? Можливо, річ у тім, що в напівпрозорій таємниці, чадрі, яка спадає і крізь яку тільки ти, єдиний обраний, можеш упізнати, як усміхаються обличчя й очі, завжди ховається задоволення? Чи у тім, як чітко я можу уявити решту кольорового класу навколо моєї затягнутої серпанком ідолоресоподібної любоньки: Ґрейс та її стиглі прищики; Вірджинію з повільною ногою; виснаженого онанізмом Ґордона; смердючого клоуна Дункана; Аґнес із погризеними нігтями; Віолу з чорними цятками на обличчі та пружним бюстом; гарненьку Розалін; чорняву Мері-Роуз; чарівну Стеллу, котра дозволяла незнайомцям торкатись її; Ральфа – задираку та злодія; Ірвінґа, котрого мені шкода? І ось вона, загубилася десь посередині, жуючи олівець, – учительки ненавидять її, а хлопчики прикипають поглядом до волосся та шиї, – моя Лоліта.
П’ятниця. Я мрію про якусь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про видовищний вибух. Її мати (разом із усіма іншими на багато кілометрів навколо) безладно, але миттєво та незворотно знищена. Лоліта скавчить у моїх обіймах. Я став вільним чоловіком і беру її серед руїн. Її подив, мої пояснення, свідчення, завивання. Ідіотські нездійсненні вигадки! Сміливий Гумберт міг огидно скористатися нею (до прикладу, вчора, коли вона знову з’явилася в моїй кімнаті, щоб показати свої малюнки – шкільне прикладне мистецтво); він міг би дати їй хабар і легко відбутися. Хтось простіший та практичніший розсудливо задовольнився би різноманітними комерційними замінниками, якби знав, куди звертатися, а я не знаю. Попри свою мужню зовнішність, я страшенно сором’язливий. Моя романтична душа здригається від липкого холоду на саму лише думку про небезпеку вскочити до якоїсь жахливої непристойної халепи. Згадую тих брутальних морських чудовиськ. «Mais allez-y,