Я пишався собою. Я викрав мед оргазму, не збезчестивши дитини. Не завдав жодної шкоди. Фокусник вилив молоко, мелясу, пінисте шампанське в новеньку білу ташечку панянки – абракадабра, – і ташечка залишилася неушкодженою. Так вигадливо я задовольнив свою ганебну, пристрасну, грішну мрію, однак Лоліта була в безпеці, і я сам був у безпеці. Та, ким я так нестямно заволодів, була не дівчинкою, а моєю власною вигадкою, іншою, надуманою Лолітою, можливо, реальнішою, ніж справжня Лоліта; вона перекривала й містила в собі її; пливла між нею та мною, позбавлена власної волі, власної свідомості, щиро кажучи, власного життя.
Дівчинка ні про що не здогадалася. Я нічого їй не зробив. І ніщо не могло завадити мені повторити дію, котра так само не зачіпала її, наче вона була фотографічним зображенням на мерехтливому екрані, а я смиренним горбуном, що онанує в темряві. Пообідні години минали в стиглій тиші, і високі, налиті соком дерева, здавалося, знають мою таємницю; бажання, ще палкіше, ніж раніше, знову взялося мені дошкуляти. Нехай вона хутчіш повернеться, молився я, звертаючись до позиченого Бога, нехай, поки матуся на кухні, повториться ранкова сцена на канапі, будь ласка, я так огидно обожнюю її!
Ні, «огидно» – невдале слово. Піднесення від передчуття нових задоволень було не огидним, а жалюгідним. Я визнав його жалюгідним. Жалюгідним, адже, попри незгасний вогонь моїх чуттєвих апетитів, я збирався із щирим завзяттям та передбачливістю захистити чистоту дванадцятирічної дитини.
А тепер помилуйтеся-но, як мені віддячено за мої страждання. Лоліта не повернулася додому, а пішла з Четфілдами в кіно. Стіл був накритий елегантніше, ніж зазвичай: на ньому навіть стояли свічки, якщо ваша ласка. У цій манірній атмосфері Гейзиха легенько торкалася срібла обабіч тарілки, наче це були клавіші піаніно, усміхалася порожній тарілці (вона була на дієті) й запитувала, чи подобається мені салат (приготований за рецептом із жіночого журналу). Вона сподівалася, що холодні закуски мені теж до смаку. У неї був чудовий день. Пані Четфілд просто чарівна. Філліс, її донька, завтра їде до табору. На три тижні. Було вирішено, що Лоліта поїде в четвер. Замість того, аби чекати початку липня, як планувалося раніше. Залишиться там довше за Філліс. Чудова перспектива, нещасне моє серце!
Ох, як це заскочило мене зненацька! Хіба ж це не означало, що я втрачу свою любоньку, щойно таємно зробив її своєю? Свою похмурість я знову пояснив тим самим, що й уранці, зубним болем. Зуб, напевно, був велетенським корінним, із наривом завбільшки з коктейльну вишеньку.
– У нас тут є, – озвалася Гейзиха, – відмінний дантист. Власне, це наш сусід. Доктор Куїлті. Здається, кузен чи дядько відомого драматурга. Гадаєте, минеться? Ну, як собі знаєте. Восени я замовлю йому поставити їй «скоби», як сказала б моя мати. Можливо, це трохи приборкає Ло. Боюся, останнім часом вона страшенно вам набридає.