Люсиль поклала мені в руку ключ.
– Тільки не підхопи якийсь вірус, – суворо сказав папай.
Фло підняла вгору великий палець і посміхнулася.
І ось нарешті я стояла перед цими дверима. Важкими лакованими дверима наприкінці довгого передпокою з до блиску відполірованим паркетом. На дверях красувалися срібні зірочки. Я тихенько відчинила замок, і голова моя страшенно засвербіла.
Алекс ніяких «очей» не зробив. Він спав.
Щоб добратися до його ліжка, мені дове-
лося перелазити через купи одягу, шкільних зошитів і компакт-дисків, що були безладно розкидані на підлозі. На стіні висів величезний плакат із зображеннями планет, а на столику поряд із ліжком стояла фотографія в рамці. Моя фотографія!
Я почухала голову відразу обома руками.
А потім обережно сіла на краєчок ліжка й почала дивитися на свого друга.
Алекс спав на боці.
Обличчя в нього палало, темно-русяве волосся прилипло до лоба. Я поклала долоню на його чоло: воно було дуже гарячим.
– Лоло, – пробурмотів він, не розплющуючи очей.
Я ледве не розридалася.
– Я тут, – прошепотіла я й узяла Алекса за руку. – Подивися на мене.
Вії в нього здригнулися. Повільно, начебто через силу, він розплющив очі.
– Ну? – сказала я. – Ти радий?
На губах у нього з’явилася блаженна посмішка. Він повторив моє ім’я й знову заплющив очі. Витяг свою руку з моєї й перевернувся на другий бік. Пролунало французьке хропіння, і я подумала, що так далі не можна.
– Агов! – гукнула я й почала трусити свого друга за плече. – Ти що, хочеш бачити мене тільки уві сні? Я тут, насправді тут!
Алекс обернувся й так здивовано втупився в мене, немовби я була великоднім зайцем і Санта Клаусом в одній особі. Його очі блищали, і я ніяк не могла зрозуміти, це від температури, від страху чи від радості.
Алекс сів, і одразу пролунав дзвінок у двері.
– Що… – він ніяк не міг отямитися. – Я… Лола? Але я думав… що ти в аеропорту!
– Я там і була, – посміхнулася я.
Я б сказала ще щось, але тут у двері знову подзвонили. І ще раз.
От нетерплячі! Алекс знесилено звалився на подушку, а я зітхнула й пішла відчиняти. Могли б залишити нам і побільше часу.
Але це були не наші.
За дверима стояла дівчинка. У неї було темно-русяве блискуче волосся й симпатичне обличчя з дрібненьким ластовинням на носі. У руці в неї була книга.
Ми мовчки дивилися одна на одну. Потім дівчинка щось запитала. Пролунало це так:
– Алекзандр, етілья?
Напевно, вона хотіла дізнатися, чи вдома Алекс. Але перш ніж відповісти, мені потрібно було дещо з’ясувати.
– Ти Марі-Лу? – сердито запитала я.
На випадок, якщо вона не зрозуміла, я тицьнула її в груди й повільно