– Не знаю, чи зможемо ми взяти все це, – папай заклопотано насупився.
Зрештою ми змогли.
За три години ми помахали руками бабусі й дідусеві й пройшли через стійку паспортного контролю до літака. Моя тітка витягла з валізи три «рашки» і заявила, що візьме їх із собою до салону. Це були безрогий носоріг, усміхнений телепузик і білий ведмідь, забруднений варенням.
– Рашки вікно, Опа каю! – твердо сказала тітка Лізбет Пенелопі, коли ми підійшли до наших місць.
Ми зайшли до салону літака першими, і стюардеса притримала мене за плече, тому що я відразу ж рушила вперед – до найкращих місць.
– Ваші крісла у хвості, – посміхнулася вона й показала цифру на квитку.
Ой! А я чомусь гадала, що ті, хто прийшов першим, займають місця в самому початку салону. Напевно, в літаках усе інакше. Відтак, ми пішли до третього з кінця ряду й почали вирішувати, де кому сісти.
– Твої звірятка сидітимуть поряд із тобою біля вікна, а я сяду біля проходу. Я правильно зрозуміла? – сміючись, перепитала Пенелопа.
– Рально, – підтвердила задоволена тітка і дзвінко цмокнула Пенелопу в щоку.
Тепер у Пенелопи теж була така сама червона пляма на щоці, як і в білого ведмедя, тому що дорогою до аеропорту тітка жувала булочку з вишневим джемом.
– Сподіваюся, нас усе ж таки погодують, – заклопотано пробурмотіла Фло. – У мене сьогодні вранці шматок у горло не ліз. Сол приніс мені бутерброд із крабами. О шостій ранку він уже стояв під дверима, щоб попрощатися, – Фло щільніше затягнула пасок безпеки. – Завтра він летить у Кіто до бабусі й дідуся. Каже, що наступного року я теж маю туди полетіти.
На обличчі у Фло з’явився мрійливий вираз. Сол – її друг, і, звісно, вона скучатиме за ним так само, як і я за Алексом.
– Ну що, Кокадо? – запитав папай. Вони з мамою сиділи за нами. – Як почуваєшся перед першим польотом? Хвилюєшся?
Кокада – це мене папай так називає. Взагалі, бразильською це означає «кокосик», а папай любить кокоси так само, як і мене.
Я кивнула. Від хвилювання в роті в мене пересохло, і язик ледве ворушився.
Коли літак рушив, я вчепилася в руку Фло. Страшнувато було відриватися від землі. Але говорити я все одно не могла. І їсти теж. Коли за півгодини стюардеса підійшла до нас зі сніданком, я віддала Фло свій бутерброд із сиром, а папаю – пиріжок. Випила лише склянку соку. Тільки перед самою посадкою я змогла вимовити:
– Сподіваюся, Алекс приїде вчасно.
Марно я сподівалася.
– Дивися, хто там! – вигукнула Фло, коли ми з мамою, Пенелопою і тіткою Лізбет увійшли до маленького кафе в паризькому аеропорту.
Папай застряг біля інформаційного бюро, щоб з’ясувати, звідки відлітатиме літак до Бразилії. Я простежила за пальцем Фло й побачила Паскаля, молодшого брата Алекса. Але поряд із ним стояв не Алекс, а висока жінка. На її дуже-дуже довгих