У бабусиній книгарні, на жаль, заміни їй не знайшлося. Тому бабуся теж спочатку сказала «ні», коли тітонька Лізбет побажала летіти до Бразилії без неї.
– Вікі та Фабіо влаштують іще одне весілля в Гамбурзі, – сказала вона своїй молодшій доньці. – Тоді ти теж зможеш узяти в ньому участь і розкидатимеш квіти, скільки тобі заманеться!
Але тут тітка кинулася на підлогу, замолотила кулачками по долівці й заверещала, як порося.
Говорити як слід моя тітка ще не вміє, але верещати вона може просто геніально, особливо якщо хоче чогось домогтися. Зазвичай тітку Лізбет можна чимось відволікти й заспокоїти, але цього разу про це не могло бути й мови. Тітка верещала так, немов ішлося про життя або смерть. Із боку можна було подумати, що увімкнули на повну потужність пожежну сирену. Обличчя малої почервоніло, потім стало фіолетовим, а потім – синім. Тітка почала махати руками й задихатися. Вона хапала повітря ротом, а на видиху верещала, і робила це дедалі швидше.
Бабуся від переляку сполотніла, як весільна сукня. Я теж злякалася. А що коли й справді можна вмерти від вереску?
На щастя, про це я так і не дізналася. Бабуся трусонула свою дочку за плечі й вигукнула:
– Лізбет, ти чуєш мене? Я кажу – так! Так, ти можеш їхати до Бразилії!!!
Тітонька одразу облишила верещати, і питання було остаточно вирішене.
Напевно, думала я, пробираючись босоніж до передпокою, варто було б зателефонувати Алексу й пояснити йому, як можна умовити маман. Хоча, з огляду на її характер, вона, мабуть, ліпше дозволила б йому вмерти, ніж сказала б «так» замість «ні».
Аж тут я почула стурбований голос бабусі. Він долинав із кухні.
– Обіцяй мені, що добре наглядатимеш за Лізбет! Особливо в Сальвадорі й на пляжі, і поруч із кіньми, і там, де бігають на волі всілякі там мавпи…
– Мамо, – заспокоїла її моя мама, – у мене самої колись була маленька донечка. Вже якось я впораюся з трирічною дитиною.
Бабуся нічого не відповіла, тільки зітхнула. Я вже хотіла була зайти до кухні й нагадати, що там будемо ще й ми із Фло, а відтак тітонька Лізбет не залишиться без нагляду, але тут бабуся запитала:
– А ти? Я через ці переживання все забула. Ти була вчора у Франца?
– Так, – відповіла мама.
– І що? – бабусин голос затремтів. – Кажи ж бо, Вікі!
– Так, – підтвердив мамин голос.
Не знаю, що мене стривожило. Ім’я Франц, якого я ніколи раніше в нашому домі не чула, чи тремтіння в голосі бабусі, а може, те, як мама двічі вимовила «так». Неголосно і нібито… з побоюванням, абощо. Таке враження, що її «так» зависло в повітрі, а потім настала тиша. Щодо цієї тиші було незрозуміло, гарна вона чи погана.
Мені стало ніяково. Я б, може, і притулилася вухом до кухонних дверей, щоб дізнатися, чим закінчиться ця розмова. Але раптом я згадала, як уже одного