Маман Алекса похитала головою.
– До вашого рейсу душе мало часу, – відповіла вона.
– Тоді ми сядемо на наступний! – у розпачі я схопила маму за руку.
– Ах, мишко, – відповіла мама. – Літак – це тобі не поїзд. На наступний так просто сісти не можна.
– Але тоді… тоді… – у мене перед очима все попливло, долоні стали мокрими. Я не знала, що сказати, й замружилася щосили. Згадала Алекса, як він називав мене «мон шері» або «Лола Левиця», і зрозуміла, що не зможу сісти в літак, не побачивши його в Парижі.
«Будь ласка, – попросила я, до пуття не розуміючи, до кого звертаюся. – Будь ласка, нехай щось трапиться!»
Ну хоча б щось!
Просто зараз!
– Наш рейс… – пролунав голос у мене за спиною. – Наш рейс відкладається!
Я розплющила очі, обернулася й із відкритим ротом утупилася в папая.
– У них, бачте, технічні проблеми, – похмуро промовив він. – Якісь двері не зачиняються.
Ох, як у мене засвербіла голова! Так що там говорить папай?
Мама теж захвилювалася. Але зовсім інакше, ніж я. Так, немов усе це їй страшенно неприємно.
– Що ж тепер робити? – запитала вона.
– Чекати, – скрушно розвів руками папай. – Доведеться переночувати в Парижі. Авіакомпанія оплатить готель. Літак вилітає завтра о 12 : 15.
Я вчепилась у руку Фло й забула, що треба дихати.
Моя подруга посміхнулася й шепнула:
– Твоя бабуся часто говорить, що Господь деякі бажання виконує відразу.
Обличчя в папая витягнулося, а мама раптом посміхнулася.
– Ніч у Парижі, – мрійливо промовила вона.
– І з Алексом! – вихопилося в мене так голосно, що його маман злякано здригнулася.
– Фрау… мадам… е-е… мадам Шевальє! – від хвилювання я забула, як до неї звертатися. – Тепер у нас, здається, є час. Дуже-дуже багато часу!
– Точно, – погодився Паскаль. – І ми всі разом можемо поїхати до нас!
– Круто! – закричала моя тітка, визираючи з-за спини Пенелопи.
Маман Алекса знову здригнулася й почала смикати ґудзик на своєму піджачку, а Паскаль схилив голову вбік і вп’явся у маман знизу вгору своїми величезними очима:
– Адже ти сама сказала, що сьогодні тобі не потрібно працювати цілий день!
Люсиль Шевальє вдягла сонячні окуляри.
Потім її густо нафарбовані губи здригнулися, і я встигла подумати, що коли з цих губ злетить «нон», я помру від горя.
3.
Несподіваний дзвінок на Рю де Бак
Помирати мені не довелося!
Маман Алекса сказала «уї» й попросила називати її Люсиль. Яскраво сяяло сонце, а ми мчали в елегантному чорному спортивному автомобілі передмістям Жермен-де-Пре. Ми – це мама, папай і я. Інші поїхали на таксі.
– Жермен-де-Пре – один із найчудовіших районів Парижа, –