– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода леді.
Люсі підійшла до нього, стримана й усміхнена.
– Я хочу, щоб ви відразу зрозуміли одну річ. Те, що ми живемо у великому домі, не означає, що ми багаті. Ми не багаті. Ми живемо просто – ви мене чуєте? – просто. Не уявляйте собі, що ми тут їмо казна-що. Тріска – риба нічим не гірша, ніж палтус, і нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дім побудував мій батько, і мені він подобається. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – і, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дім добре збудований – він міцний, і ми маємо при ньому власну землю. Він дозволяє нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моєї землі доти, доки не винесете звідси ногами вперед.
Він блиснув поглядом на Люсі.
– Отже, ваш дім – ваша фортеця? – сказала вона.
– Ви глузуєте з мене?
– Звичайно, ні. Мабуть, це дуже цікаво – жити в справжньому сільському домі посеред великого міста.
– Саме так. Хіба ви можете побачити звідси інший будинок? Ні, ви побачите лише поле, на якому пасуться корови, – і то в самому центрі Брекгемптона. Іноді ви можете почути слабкий гуркіт вуличного руху, коли вітер віє в цьому напрямку – але загалом ви живете в тихій сільській місцевості.
Без паузи й не змінюючи тон, він сказав, звертаючись до дочки:
– Зателефонуй тому ідіотові лікарю. Скажи йому, що з останніх ліків, які він мені приписав, не було ніякої користі.
Люсі й Емма вийшли з кімнати. Він закричав їм навздогін:
– І не впускай сюди ту кляту жінку, яка витирає тут порох! Вона всі мої книжки попереставляла.
Люсі запитала:
– І давно містер Крекенторп став інвалідом?
Емма відповіла досить ухильно:
– О, вже багато років тому… А ось наша кухня.
Кухня була величезною. Неймовірних розмірів кухонна плита стояла холодна й занедбана… «Аґа» притулилася поруч неї.
Люсі запитала, у який час вони їдять, й оглянула комору з продуктами. Після чого весело сказала, звертаючись до Емми Крекенторп:
– Тепер я знаю все. Не турбуйтеся. Довіртеся мені.
Емма Крекенторп зітхнула з великою полегкістю, лягаючи в той вечір спати, і промовила:
– Кеннеді казали правду. Вона просто диво.
Наступного ранку Люсі прокинулась о шостій. Вона прибрала в домі, почистила овочі, приготувала й подала сніданок. Разом із місіс Кіддер вони застелили ліжка й об одинадцятій годині випили міцного чаю з печивом на кухні. Розм’якла від того, що Люсі «не бундючиться», та від міцного й солодкого чаю, місіс Кіддер дозволила собі розслабитися й побазікати. Це була маленька, худорлява жінка з гострими очима й міцно стиснутими губами.
– Він справжній скнара. Як їй, бідолашній, доводиться з ним важко! А проте вона не належить