Від стаєнь була прокладена через парк алея, обгороджена з обох боків, яка вела до залізничного насипу й проходила під аркою залізничного мосту, де з’єднувалася з неширокою дорогою.
Через кожні кілька хвилин по арці залізничного мосту з гуркотом проїздили потяги. Люсі спостерігала за ними й звернула увагу на те, що, виїжджаючи на дугу, яка охоплювала ззаду маєток Крекенторпів, вони значно уповільнювали хід. Вона пройшла під аркою залізничного мосту й вийшла на дорогу. Було схоже, що тією дорогою мало хто користувався. По один її бік височів залізничний насип, по другий – висока стіна, що оточувала якісь фабричні будівлі. Люсі йшла по тій дорозі, аж поки не вийшла на вулицю, де стояли невеличкі будинки. Там вона почула, як від головної вулиці, що була неподалік, долинає гуркіт міського руху. Вона подивилася на годинник. З будиночка поблизу вийшла жінка, і Люсі її зупинила.
– Пробачте, ви не скажете мені, чи є десь тут поблизу телефон-автомат?
– Біля пошти, он там, за поворотом дороги.
Люсі подякувала й рушила далі, аж поки дійшла до пошти – власне, до будівлі, у якій розташувалися і крамниця, й пошта. Збоку до пошти притулилася телефонна кабіна. Люсі увійшла до кабіни й зателефонувала. Вона сказала, що хоче поговорити з міс Марпл. Жіночий голос відповів їй досить брутальним тоном.
– Вона відпочиває. Я не маю наміру її турбувати! Вона потребує відпочинку – це вже стара леді. Хто їй телефонує?
– Міс Айлесберроу. Нема потреби турбувати її. Лише перекажіть їй, що я вже прибула на місце, й усе йде добре, і що я їй повідомлю, коли матиму якісь новини.
Вона повісила слухавку й пішла назад до Резерфорд-Холу.
Розділ п’ятий
І
– Думаю, ви не станете заперечувати, якщо я трохи потренуюся в гольф у парку? – запитала Люсі.
– О, звичайно ж, ні. А ви любите гольф?
– Я граю не дуже добре, але люблю попрактикуватися. Такі вправи набагато приємніші, аніж просто вирушити на прогулянку.
– Тут нема де прогулятися поза нашим маєтком, – прогарчав містер Крекенторп. – Там немає нічого, крім тротуарів і жалюгідних коробок, які вони чомусь називають будинками. Вони хотіли б прибрати до рук мою землю й побудувати на ній ще більше таких ящиків. Але їм не вдасться цього зробити, поки я живий. А я не збираюся помирати, аби потішити когось. Обіцяю вам, що я не помру, аби догодити нехай там кому!
Емма Крекенторп лагідно промовила:
– Годі тобі, тату.
– Я знаю, про що вони думають – і чого чекають. Усі вони. І Седрік, і той хитрий лис Гарольд із його самовдоволеною фізіономією. Що ж до Альфреда, то я просто дивуюся, чому