– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Міс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так мені сказали.
– Усе правильно, – підтвердила Люсі.
Будинок був до розпачу холодний усередині. Служниця провела її через темний хол і відчинила двері, які були праворуч. На превеликий подив Люсі, за дверима була досить приємна вітальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стільцями.
– Я їй доповім, – сказала жінка й зачинила за собою двері, спершу обдарувавши Люсі вкрай несхвальним поглядом.
Через кілька хвилин двері відчинилися знову. Після першого ж погляду Люсі вирішила, що Емма Крекенторп їй подобається.
Це була жінка середнього віку, у якій не було нічого особливого: ані симпатична, ані негарна, скромно вдягнена у твідову сукню та в пуловер, із зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зі спокійними очима горіхового кольору.
– Міс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приємним голосом й подала їй руку.
Потім на її обличчі з’явився вираз сумніву.
– Я не певна, – сказала вона, – чи це справді та посада, яку ви шукаєте. Розумієте, мені не потрібна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Мені потрібна жінка, яка виконувала б роботу.
Люсі відповіла, що саме цього потребує більшість людей.
Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:
– Так багато людей, схоже, думають, що їм досить витерти пилюку, і вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.
– Я вас цілком розумію, – сказала Люсі. – Вам потрібна служниця, яка вміла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугілля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмію робити. Я не боюся роботи.
– Це, боюся, надто великий дім, і дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кількох кімнатах – тобто я й мій батько. Він, можна сказати, інвалід. Ми живемо скромно, плита в нас на кухні найзвичайнісінька, фірми «Аґа». Я маю кількох братів, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять дві жінки – місіс Кіддер щоранку й місіс Гарт три дні на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маєте власний автомобіль?
– Так. Він може стояти й просто неба, якщо нема куди його помістити. Йому не звикати.
– О, ми маємо досить місця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурніла на мить, а тоді сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прізвище. Хтось із моїх друзів розповідав мені про Люсі Айлесберроу – чи не Кеннеді?
– Родину Кеннеді я знаю. Я була з ними в Північному Девоні, коли місіс Кеннеді народила дитину.
Емма Крекенторп усміхнулася.
– Я пам’ятаю, вони сказали мені, що ніколи їм не жилося так чудово, як тоді, коли ви доглядали за всім. Але я тоді подумала, що ваші послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своєму оголошенні…
– Цілком мене задовольняє, – сказала Люсі. – Розумієте, для мене найважливіше бути поблизу від Брекгемптона.