Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячі лиця. Чути десь: «Fi donc![125]
Брутально! Нас вони компрометують!
Які принципи! Що за грубий тон!»
В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник —
Се знак тиші. І з місця встав барон,
Щоб говорить. Він скочив, наче коник,
І випрямив свою дрібну фігурку
(Його здрібніло й кликали «бароник»).
Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Він славився між панством лібералом
(Недаром дід його носив ярмурку!).
Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,
Вертівсь, як вуж, коли на хвіст хто стане.
«То вже Монтеск’є[126] сказав, панство моє,
Що кождий народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І се також певне, що висловив Міль[127],
Що тільки висока, величная ціль
Упавшого може підняти.
Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;
Ніхто нас не любить, не маєм на кім
Опертися в хвилі негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбання одно:
Здобутії ними народи.
Лишились безсмертнії унії ті,
Непорвані зв’язки і шлюби святі,
Заключені скрізь добровільне,
Та сума симпатій покревних племен,
Що нам запевняла від давніх-давен
Пановання в них неподільне.
Підношу се з натиском, панство моє:
Се плуга, не шаблі пановання є,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору у край сей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.
Ми світло проґресу у варварства тьмі.
Що гнувся народ сей у панськім ярмі —
Потрібно було й натурально:
Ми вищі ідеї плекали в той час,
Він праці, порядку навчився від нас,
Втягнувся, піднісся морально.
Отеє, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу літ,
Його нам забути не вільно!
Що хлоп збунтувався, се сумно – та нам
Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,
Піддався нам знов добровільно.
Що всіх непокірних ми витяли впень,
Се добре, та є се півділа лишень, —
А друге почнімо в сій хвили.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,
В нас бачили своїх природних панів,
Щоб нас шанували й любили.
Канчук, конфіската, відбирання прав,
Гніт, здирство, усе те, що раяв пан граф, —
Тепер се є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Європа? Перед трибунал
Історії станем які ж ми?
Се, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишиться святі
Традиції нашого роду.
Як згодяться буки, жандарми, раби
І той наш величний девіз боротьби:
«За