Тому суворе його обличчя спохмурніло, і став воєначальник бороду свою скубати.
– Ого! – шепнув Янові Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гірке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось і клюне.
Утім пан Чарнецький озвався:
– Треба, щоб хтось із вас із листом від мене до пана Любомирського поїхав.
– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.
– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитіший, тим краще.
Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo і знову прошепотів:
– Вже і крізь ніс промовляє, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправді мав срібне піднебіння, бо його власне куля багато років тому під Бушею вибила. Тому коли він був зворушений, розгніваний і неспокійний, то завжди промовляв різким і деренчливим голосом.
Тепер він звернувся до пана Заглоби:
– А може, й ви з паном Скшетуським поїхали б?
– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то ніхто не доб’ється. Врешті до такого великородного шляхтича вдвох буде солідніше.
Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду і промовив немовби сам до себе:
– Великородний! Великородний!
– Цього ніхто панові Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.
А пан Чарнецький брови насупив:
– Річ Посполита й сама велика, а родів відповідно до неї немає великих, малі лише, і бодай би земля поглинула тих, хто про це забуває!
Замовкли всі на таку сильну промову, після якої пан Заглобa помовчав і сказав:
– Відповідно до всієї Речі Посполитої, звісно!
– Я також не із солі виріс, і не з ріллі, лише з того, що мені болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А біль цей залишили мені козаки, котрі ось рота прострелили. А тепер болить мені швед, і тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи мені, Боже!
– І ми допоможемо кров’ю нашою! – підтримав пан Поляновський.
Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гіркоту, яка піднялася йому в серці від думки, що амбіції пана маршалка можуть йому в порятунку вітчизни нашкодити, врешті-решт заспокоївся і промовив:
– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.
Ян Скшетуський і пан Заглобa пішли за ним, а через півгодини сіли на коней і поїхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звістки, що саме там зупинився пан маршалок із військом.
– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якій віз лист пана Чарнецькогo, – зроби мені милість і дозволь мені самому балакати з маршалком.
– А батько справді його знав і фехтування навчав?
– Та… так лише говорилося, щоб пара в роті зігрілася і щоб язик не розм’як, що від тривалого мовчання статися може. Ні я його не