Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

руйнівну гармату висадили і Міллер віддав вас панові Кукліновському. Вітаю, вітаю сердечно такого знаменитого лицаря!

      – А що з паном Кукліновським сталося? – спитав Кміциц.

      – То ви не знаєте?

      – Знаю, що йому відплатив тим самим, чим він мене хотів гостити, але його залишив живого.

      – Він помер.

      – Так я і думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.

      – Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собі Рохa Ковальського ви не зустрічали тут, у таборі?

      Пан Садовський засміявся:

      – Як же? Є!

      – Хвала Богові та Найсвятішій Богородиці! Живий чолов’яга, то його вирятуємо. Хвала Господу!

      – Не знаю, чи король захоче його віддати, – засумнівався пан Садовський.

      – О! А це чому?

      – Бо його дуже собі вподобав. Відразу впізнав його, що це той самий, хто за ним під час рудницької пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи відповіді бранця. Король питає: «Що ж ви на мене запосілися?» А той відповідає: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далі мені будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречіться присяги, то я подарую вам здоров’я і волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поєдинку змогли б здолати? – «Я б і п’ятьом таким дав раду!» Король напирає: «І посмієте на монарха руку підняти?» Але той: «Бо ваша віра несправжня!» Ми тлумачили королеві кожне слово, а він ставав щоразу веселішим і все повторював: «Подобається мені цей шаленець!» Допіру, жадаючи дізнатися, чи його переслідувач справді такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох найміцніших вояків у гвардії і по черзі їм із цим військовополоненим боротися. Але ж і жилавий цей кавалер! Коли я від’їжджав, десятьох уже поклав одного за одним, і жоден не міг піднятися без допомоги. Ми приїдемо саме на закінчення тієї забави.