Зауважив страшного женця відважний Свено і, скликавши кільканадцятьох найкращих рейтарів, вирішив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб інших урятувати. Розвернули вони коней і, виставивши перед себе рапіри, чекали на тих, хто їх наздоганяв. Пан Володийовський, помітивши це, навіть на мить не завагався, здибив коня і навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися під ноги коней. Більше десяти лез цілилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на підмогу прийшли пани Скшетуські, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa і Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навіть ідучи в атаку, очі заплющує і дрімає, а прокидається лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.
Пан Володийовський пірнув під кульбаку так стрімко, що рапіри порожнє повітря прошили. Цього він навчився від аккерманських татарів, і ще малим, водночас неймовірно пластичним будучи, до такої досконалості цей прийом довів, що зникав, коли хотів, з очей, чи то за шиєю, а чи під кінським животом. Так зник і цього разу, а поки зачудовані рейтари намагалися допетрати, куди той подівся, знову несподівано на кульбаці опинився, страшний, як дикий лісовий кіт, коли в гущу гончаків із високих гілок стрибне.
Тим часом і товариші йому допомогли, сіючи смерть і паніку. Один із рейтарів приклав панові Заглобi до самих грудей пістоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лівий від нього бік, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук і в голову з розмаху шведові зацідив, аж той звалився вмент під коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радісний вигук і рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив і чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки інші рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий і двійко Скшетуських кинулися за ними і вирізали всіх, перш ніж ті проскакати сто кроків зуміли.
Погоня тривала. Шведським коням усе більше дихання в грудях запирало. Із тисячі вишколених рейтарів, котрі з Канненберґом вийшли, залишилося якихось сто кількадесят вершників, решта лежали довгою смугою на лісовій дорозі. Але і та остання купа меншала щомиті, бо польські руки не припиняли над нею працювати.
Вороги