А що дія за рішенням у нього наставала так швидко, як грім за блискавкою, то миттю підняв король війська, що стояли по містах, і перш ніж у Речі Посполитій схаменулися, перш ніж звістка про його похід розійшлася, він уже минув Варшаву і в найгарячіший жар пожежі кинувся.
Тож налітав монарх, на бурю схожий, гнівом, помстою та злістю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снігом вкриті, піхоту з гарнізонів він забирав і летів вихором на південь Речі Посполитої.
Дорогою палив і вбивав усе дощенту. Не був це вже той давній Карл-Ґустав, добрий, людяний і веселий, котрий аплодував польській кавалерії, підморгував на бенкетах і лестив жовнірам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченців, військовополонених вішав, нікого не жалів.
Але як поміж гущавини борів могутній ведмідь несе свою важку тушу, ламає по дорозі лід і галуззя, так вовки йдуть у назирці за ним і не сміють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так і ті загони ополченські тягнулися за армією Карла, в щораз більші об’єднуючись загони, і пантрували за шведом, як тінь слідує за людиною. Та навіть краще за тінь, бо переслідували і вдень, і вночі, і в погоду, і в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушені йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голоді підкріпитися.
Тож Карл-Ґустав скоро збагнув, якою страшною виявилася його ініціатива. Війна розлилася навколо нього настільки широко, наскільки море розливається навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссія, палала Велика Польща, яка, першою шведське підданство прийнявши, першою ж хотіла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Україна, Литва та Жемайтія. У замках й у великих містах, ніби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, річки були вже під польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’їзд, а й навіть цілий полк не міг від головних шведських сил хоча б на дві години відлучитися, бо відразу ж пропадав без сліду, а бранці, котрі потрапляли в селянські руки, вмирали в жахливих муках.
Даремно Карл-Ґустав по селах і містах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброєного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримає вольності та землю в довічне володіння. Селяни на рівні зі шляхтою та міщанами потягнулися до лісів. Люди з гір, люди з глибоких пущ, люди з лугів і полів укоренилися в лісах, робили засідки проти шведів на дорозі, нападали на менші залоги, вирізали до ноги роз’їзди. Ціпи, вила та коси не гірше за шаблі шляхти напилися шведської крові.
Тим більший гнів наростав у серці Карла, що ще кільканадцять місяців тому так легко ця країна йому піддалася, а тепер не міг второпати, що сталося, звідки ці сили, звідки цей опір, звідки ця страшна війна не на життя, а на смерть, кінця якої він не бачив і прогнозувати його не брався.
Часто також відбувалися наради в шведському таборі. З королем перебували брат його Адольф, принц біпонтійський, котрий командував військами, Роберт Дуґлас, Генріх Горн, родич того, котрого під Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, і той самий Міллер, котрий біля підніжжя Ясної Ґури славу свою військову втратив, і Ашемберґ, котрий кавалерією найкраще командував, і Гаммершильд, котрий гарматами завідував, і старий розбійник, маршал Арвід Віттемберґ, котрий шкуродерствами своїми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлійська недуга допікала, а також Форґель і багато інших. Це все були полководці, котрі вміли здобувати міста, а в полі поступалися лише королівському генію.
Вони в душі боялися, щоб усе військо з королем не загинуло, труднощами, браком провіанту та польською затятістю зморені. Старий Віттемберґ відверто відмовляв короля від цього походу.
– Як можна, ваша величносте, – переконував він, – ганятися аж у руські землі за ворогом, який нищить усе по дорозі, сам невидимим залишаючись? Що тут вдієш, якщо коням не лише сіна чи вівса, але навіть соломи зі стріх бракує, а люди від голоду попадають? Де ті війська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б відгодуватися та стомленим тілам своїм дати перепочинок? Я не порівнюю себе з вашою величністю, але якби я був Карлом-Ґуставом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колію такої війни не ставав би.
На це Карл-Ґустав відповів:
– І я також, якби я був Віттемберґом.
Відтак монарх згадував Александрa Македонського, із котрим любив себе порівнювати, і йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатніх і вправних сил, утікав від нього, але тікав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслідувачів. Часом він ішов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лісах, відпускав їх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправді йшов назирці. Відсталих вирізали, там і тут наздоганяли якийсь роз’їзд, знищували загони піхоти, що забарилися, нападали на підводи з провіантом. І ніколи шведи не знали, де їхній ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нічних сутінках