Хотілося йому самому заридати, і здавалося, що так кохає цю дівчину, як ніколи іншого в житті не любив. «Матінко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзів геть, хоч би й на край світу. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».
Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане їх найпевніше п’яних або з дівчатами, і напала на нього така злість, що хотілося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнірів, котрих провадив, і сікти їх немилосердно.
– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.
Тут вершник почав коня гостро пришпорювати і за вуздечку тягнути і шарпати, аж кінь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнірам:
– Ротмістр збісився. Не дай Боже йому під руку потрапити.
Пан Анджей і справді шаленів. Навколо панував великий спокій. Місяць світив погоже, небо іскрилося тисячами зірок, навіть найменший вітерець не ворушив гілки на деревах, лише в серці лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як ніколи. Якась невідома доти тривога почала на нього насувати із сутінків, з лісових глибин і з полів, залитих зеленим світлом місяця. Врешті-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаємо, що всю минулу ніч він провів в Упіті в пиятиці та гулянці. Але хотів утому здолати, відганяючи її швидкою їздою, відтак повернувся до вояків і наказав:
– По конях!..
Помчав, як стріла, а за ним весь загін. І в цих лісах, і на пустих полях летіли, як кортеж пекельних тевтонських лицарів, про яких люд жемайтійський досі пам’ятає, як інколи ясними місячними ночами з’являлися і мчали роздираючи повітря, сповіщаючи про війну та вражаючі поразки. Тупіт летів поперед них і за ними. З коней почала бухати пара і лише коли снігом вкриті дахи любицькі з’явилися після закруту, звільнили біг.
Ворота застали широко відчиненими. Пана Кміцицa здивувало, що коли подвір’я заповнилося людьми та кіньми, ніхто не вийшов ні поглянути, ні спитати, хто це прибув. Ротмістр сподівався застати вікна, що палали від світла, почути голос чекана пана Углікa, скрипалів або веселий гамір бенкету. А тим часом лише в двох вікнах їдальні мерехтів непевний вогник, в інших було темно, тихо та глухо. Вахмістр Сорока зіскочив першим з коня, щоб підтримати стремено командирові.
– Всім спати! – наказав пан Анджей. – Хто поміститься в челядній, хай спить там, а всі інші в стайнях. Коней поставити в обори і принести їм сіна зі стодоли.
– Слухаюсь! – відповів вахмістр.
Пан Кміциц зліз із коня. Двері у сіни були розчахнуті навстіж, там панував холод.
– Гей там, є там хто? – гукнув пан Анджей.
Ніхто не озвався.
– Гей там! – повторив гучніше.
Мовчанка.
– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.
Й охопила його така злість, що аж зубами