Крім Білевичів, ще кілька відомих родів жили в цих краях – Сологуби, Монтвілли, Шиллінґи, Коризни, Сіцинські (хоча й дрібнішої шляхти там не бракувало), зрештою, все узбережжя Ляуди було усіяне дуже густо так званими околицями, або, інакше кажучи, закутками – поселеннями славетної та відомої своєю діяльністю в Жемайтії ляуданської шляхти.
В інших частинах країни роди отримували свої імена від місцин або закутків, як це було заведено на Підляшші. Однак у ляуданських маєтках склалося інакше. Там у Морезах жили Стак’яни, котрих свого часу Баторій винагородив за відвагу, проявлену під Псковом. У Волмонтовичах на доброму ґрунті оселилися Бутрими, найвищі чоловіки з цілої Ляуди, неговіркі, але важкі на руку, котрі під час сеймиків, з’їздів або воєн мовчазним муром стояли. Землями в Дрожейканах і Мозґах володіли Домашевичі, відомі мисливці. Вони ходили на лови в зелену пущу аж до Вілкомера, вистежуючи ведмедя. Ґаштовти сиділи в Пацунелях. Їхні жінки славилися своєю вродою, тож усіх гожих панянок навколо Кракінова, Паневежиса й Упіти врешті-решт стали називати пацунельками. Малі Сологуби були багаті кіньми та великою рогатою худобою, яку годували на численних пасовиськах. А от Ґостевичі в Ґощунах гнали смолу в лісі, і тому їх часом називали Чорними або Задимленими Ґостевичами.
Були ще й інші закутки, було й більше родів. Багато з цих родин і досі живуть, але здебільшого і закутки вже не лежать так, як раніше, і люди там мають уже інші імена. Війни, лиха, пожежі спричинилися до великих перебудов на давніх згарищах. Словом, багато що змінилося. Але з часу свого розквіту стара Ляуда в первісному стані та ляуданська шляхта набрали найдужчої сили, адже лише кілька років тому, вчинивши запеклий опір під Лоєвом бунтівному козацтву, неабияк прославилися під проводом Яна Радзивілла.
Всі ляуданці служили в хоругві старого Іраклія Білевича. Заможніші – як товариші на двох конях, бідніші – на одному, а найбідніші – на поштових. Загалом шляхта була військова і в лицарський фах просто закохана. Натомість на справах, які зазвичай вирішувалися на сеймиках, вони розумілися менше. Знали тільки, що король перебуває у Варшаві, Радзивілл і пан староста Глебович – у Жемайтії, а пан Білевич – у Водоктах на Ляуді. Цього їм було досить і вони голосували так, як їм радив їхній господар Білевич, у надії, що він хоче те, що й пан Глебович, котрий був у спілці з Радзивіллом, Радзивілл – рука короля в Литві та Жемайтії, а король – чоловік Речі Посполитої та батько всіх шляхтичів.
Пан Білевич врешті був більше приятелем, ніж васалом впливових феодалів у Біржаї, і його дуже цінували, бо на кожен заклик він виставляв тисячу голосів і тисячу ляуданських шабель, і шаблі ці були в руках Стак’янів, Бутримів, Домашевичів чи Ґаштовтів, котрих не став би недооцінювати в ті часи ніхто на світі. Однак пізніше все змінилося, і сталося це тоді, коли помер Іраклій Білевич.
Тож не стало і батька, і благодійника шляхти ляуданської 1654 року. В той час вибухнула вздовж усього східного кордону Речі Посполитої страшна війна. Пан Білевич уже на неї не пішов, тому що не дозволили йому цього вік і глухота, але ляуданці пішли. Тому, коли прийшла звістка, що Радзивілла розбили на річці Шкловці, а ляуданську хоругву під час атаки на французьку найману піхоту вирізали майже до ноги, у старого полковника не витримало серце, і він віддав Богові душу.
Звістку про це привіз пан Міхал Володийовський, молодий, але вже прославлений вояк, котрий замість пана Іраклія очолив ляуданців під проводом Радзивілла. Їхні залишки допленталися аж до рідного краю, вимучені, пригнічені, виголоднілі й услід усьому війську коронного гетьмана нарікали, що впевнений у грізності власного імені, в удачу переможця, той кинувся з невеличким загоном проти вдесятеро численнішої сили, покинувши напризволяще й усю армію, і країну.
Але серед суцільних скарг не було чутно жодного голосу проти молодого полковника, пана Єжи-Міхала Володийовського. Навпаки, ті, хто врятувався, підносили його до небес, розповідаючи дива про його військовий досвід і вчинки. І це було єдиною розрадою для ляуданських недобитків, котрі згадували про вдалі дії, які стали можливими під орудою пана Володийовського: як в атаці змогли пробитися, наче крізь димову завісу, на перші позиції до останнього жовніра. Коли ж після цього натрапили на французьких найманців, котрі весь полк шаблями порубали, то Володийовський власноруч стяв голову командирові того загону. А наприкінці, оточені чотирма кільцями нападників, скористалися замішанням ворога, поклали трупом купу нападників, пробиваючись крізь їхні ряди.
Цих розповідей слухали з жалем, але і з гордістю ляуданці, котрі в литовському компуті не служать, а зобов’язані були в посполитому рушенні стояти. Крім цього, очікувалося, що посполите рушення, останню надію держави, незабаром будуть скликати. Було вже заздалегідь домовлено, що в такому випадку пан Володийовський стане ляуданським ротмістром, і хоча він не був місцевим громадянином, не було нікого за нього славетнішого серед місцевого люду. Недобитки казали ще й те, що він самого гетьмана з пекла витягнув. Тож уся Ляуда його мало не на руках носила, а кожна околиця намагалася видерти його для себе в іншої. Особливо сперечалися між собою Бутрими, Домашевичі та Ґаштовти, котрі запрошували героя на