– А він один?
– Один.
– Тоді відчини!
Служка побіг, а вона, своєю чергою, хапнула свічку, пройшла до їдальні, а за нею панна Франциска й усі дівчата-прядильниці.
Заледве встигла поставити свічку на столі, коли в сінях почувся брязкіт заліза, рипіння дверей, і перед очима жінок з’явився пан Кміциц, страшний, чорний від диму, закривавлений, засапаний і з божевільними очиськами.
– Кінь мені під лісом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслідують!..
Панна Олександра втупила в нього очі:
– То це ви спалили Волмонтовичі?
– Я!.. Я!..
Він ще хотів щось сказати, коли нараз від дороги та лісу долинули вигуки і тупіт коней, який наближався з надзвичайною швидкістю.
– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячці, пан Анджей.
Панна Олександра тієї ж миті звернулася до прядильниць:
– Якщо питатимуть, скажіть, що тут нікого немає, а тепер у челядну і зі світлом сюди повертайтеся!..
Після цього звернулася до пана Анджея:
– Он туди! – вказала дівчина на прилеглу кімнату.
І майже насильно випхала його у відчинені двері, які негайно ж зачинила.
Тим часом озброєні люди заполонили подвір’я і в одну мить Бутрими, Ґостевичі, Домашевичі й інші ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в їдальні, вона ж стояла зі свічкою у руці, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.
– Люди! Що діється? Чого ви тут хочете? – спитала, не відводячи очей перед грізними поглядами та зловісним блиском оголених шабель.
– Кміциц спалив Волмонтовичі! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловіків, жінок, дітей! Кміциц це зробив!..
– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..
– Його голови! Крові! Зарубати вбивцю!
– Ловіть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоїте? Ловіть!
– А він не тут сховався? Ми коня під лісом знайшли.
– Не тут! Дім був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.
– У ліс утік! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!
– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Після цього підійшов до господині.
– Паннo! – попросив він. – Не ховайте його!.. Він проклятий!
Олюнька звела обидві руки над головою.
– Проклинаю його разом із вами!..
– Амінь! – крикнула шляхта. – До забудов і в ліс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!
– Гайда! Гайда!
Брязкіт шабель і хода віддалилися. Шляхта висипала на ґанок і хутко посідала на коней. Частина мисливців шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолі. Потім голоси стали віддалятися у бік лісу.
Панна Олександра прислухалася, доки гамір зовсім не зник, після чого гарячково постукала у двері покою, в якому зачинила пана Анджея.
– Немає більше нікого! Виходьте!
Пан Кміциц вивалився з кімнати, як п’яний.
– Олюнько!.. – почав було він.
А дівчина труснула розпущеним волоссям,