– Чого хочете? Пригод шукаєте? – поцікавився пан Кокосінський.
– Ат! Про що говорити! Пішли геть! – зронив флегматично Юзва.
На це пан Раніцький, котрому кортіло не гаяти час без бійки, вдарив Юзву руків’ям у груди, аж луна пройшла по всій кімнаті, і гукнув:
– Бий!
Шаблі замерехтіли, жіночки залементували, дзвін шабель, гамір і плутанина. Аж тут гігант Юзва вибрався зі сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла біля стола, підхопив її, як легеньку дощечку, і закричав:
– Ану! Ану!
Курява здійнялася з підлоги і накрила бійців, а в юрбі лише стогони й було чутно…
Розділ V
Того ж самого дня увечері приїхав до Водоктів пан Кміциц на чолі ста кільканадцятьох людей, котрих із собою з Упіти привів, щоб їх у Кейдани коронному гетьманові відіслати. Бо сам визнав, що в такому малому містечку стільки люду не розмістити. А через мельдунки міщан ще й змушених застерігати вояків від насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутів пана Анджея, щоб переконатися, що гіршого ґатунку людей важко було в цілій Речі Посполитій знайти. Але пан Кміциц і не міг набрати інших. Після поразки великого гетьмана ворог запрудив усю країну. Рештки регулярних військ литовського компуту тимчасово відступили до Біржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленські, вітебські, полоцькі, мстиславські та мінські шляхтичі або потягнулися за військом, або захищалися у власних воєводствах, ще не окупованих. Шляхетні люди сильнішого духу збиралися в Ґродні, до пана підскарбія Ґосевського, бо там королівським універсалом призначили збірний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до універсалів, але навіть ті, котрі пішли за покликом обов’язку, з’їжджалися так повільно, що в той час реального опору ніхто не чинив, крім пана Кміцицa, котрий діяв на власну руку, спонукуваний більше лицарською фантазією, ніж патріотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних військ і шляхти ватажок був змушений приймати всіх, кого тільки міг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманів не дуже тягнув і котрим нічого було втрачати. Тож насунуло до нього всілякого наброду без роду та племені, людей низького стану, селян, котрі втекли з війська, здичавілих лісовиків, міських пахолків або пройдисвітів, переслідуваних законом. Вони під панським прапором сподівалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залізних руках пана Кміцица зробилися з них сміливі жовніри, відважні аж до безумства, і якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речі Посполитій ще добряче прислужитися. Але пан Кміциц був схильний до сваволі, душа в ньому кипіла безперервно. Врешті, звідки ж він мав брати провіант, зброю і коней, якщо як доброволець, навіть без відповідних грамот, не міг від державного скарбу жодної допомоги сподіватися. Тому брав усе силоміць, як у ворога, так і в своїх. Опору не терпів і навіть за найменше карав суворо.
У постійних