– Нехай діється воля Божа! – вимовила нарешті панночка. – Оскільки ви мене зрікаєтесь, то йдіть собі своєю дорогою! Бог залишиться із сиротою!
– Я вас зрікаюся? – неабияк здивувався пан Кміциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не піду за чоловіка, на котрому тяжіють людські сльози і людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбійником називають і зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потім буду жалкувати. Нехай мене грім зараз поб’є, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вітчизни став, коли всі руки опустили!
– Ви на її захист стали, а чините те саме, що і ворог, бо її топчете, людей у ній катуєте, бо на Божі та людські закони начхали. Ні! Хоч би й серце розірвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…
– Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви від мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.
– Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.
– Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!
– А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.
– Будьте здорова!
– Будьте здоровий…
Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:
– Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?
Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:
– Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!
Наприкінці гість таки вибухнув:
– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду