під натиском Марколіни ось-ось розсипляться на порохно, поспішив порятуватися за загальноприйнятим кутом зору, мовляв, погляди, висловлені Марколіною, загрожують не лише порядку в інституті церкви, але й підривають основи державності, а тоді спритно переметнувся в область політики, де зі своїм досвідом та знанням вищого світу впевненіше міг взяти гору над Марколіною. Та якщо дівчина й поступалася йому в знанні людей та розумінні придворно-дипломатичних інтриґ і не чулася на силі заперечити Казанові навіть тоді, як була схильна недовіряти його словам, усе ж з її зауваг можна було, без сумніву, здогадатися, що вона не визнавала влади ані місцевих князів, ані держави як системи в цілому, до того ж переконана, що особисті інтереси й амбіції не так правлять світом, як вносять у нього сум’яття. Досі Казанові рідко доводилося стикатися з таким вільнодумством серед жінок, не кажучи вже про молоду дівчину, якій ще й двадцяти років не виповнилося; йому зі смутком пригадалося, як у минулі дні – гарніші за нинішні – його дух з усвідомленою і трохи самовдоволеною сміливістю простував тим шляхом, на який – він бачив – вже ступила Марколіна, сама ще, певно, не усвідомлюючи власної відваги. Заворожений незвичністю її способу мислення і висловлювань, Казанова майже забув, що йшов поряд з молодою, вродливою, неймовірно знадливою істотою і – о, диво! – був з нею на самоті в тінистій, схованій від сторонніх очей алеї, доволі далеко від будинку. Та раптом, урвавши себе на самому початку фрази, Марколіна радісно вигукнула:
– Онде мій дядечко!
Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотів їй на вушко:
– Як шкода… Я б залюбки ще годинами бесідував з вами, Марколіно!
Він сам відчув, як з цими словами його очі знову спалахнули жагою, а Марколіна, яка, незважаючи на свою насмішкуватість, поводилася з ним під час усієї розмови майже довірливо, миттю схолодніла, у погляді з’явилася настороженість, що межувала з відразою, якою сьогодні вона вже раз боляче діткнула Казанову.
«Невже я справді вселяю таку огиду? – налякано запитував він себе, сам собі й відповів: – Та ні, річ не в тім! Марколіна – не жінка. Вчений, філософ, диво природи, як на те пішло, – але не жінка».
Водночас Казанова розумів: даремно намагається він себе обдурити, врятувати, розрадити – марні зусилля.
До них підійшов Оліво.
– Бач, як добре я зробив, – озвався він, звертаючись до небоги, – привівши нарешті для тебе в дім людину, з якою можна вести мудрі бесіди, до яких тебе, вочевидь, привчили твої професори з Болоньї!
– Навіть серед них, любий дядечку, – відповіла Марколіна, – не знайшлося б жодного, хто б відважився викликати на прю самого Вольтера!
– Що? Вольтера? Шевальє кинув йому виклик? – скрикнув Оліво, не розуміючи до пуття, про що йдеться.
– Ваша дотепниця-небога, Оліво, каже про памфлет, над яким я саме зараз працюю. Така собі аматорська потуга на дозвіллі. Колись я був зайнятий пильнішими справами.
Та
