Повернення Казанови. Царство снів. Артур Шніцлер

в кадетській школі для померанських юнкерів, та він устиг вчасно накивати п’ятами. Йому, захопленому власними оповідками, здавалося, ніби все це відбувалося з ним зовсім недавно, а не багато, не десятки років тому, як це було насправді. Іноді він прибріхував, сам того не до кінця усвідомлюючи; тішився своїм піднесеним настроєм і зацікавленням, з яким його слухали. Фантазуючи, мимоволі майже вірив, що він і досі пестунчик долі, той зухвалий, осяйний Казанова, який волочився світом з жінками-красунями, до якого з пошанівком ставилися світські вельможі й духовенство, який прошвендяв, програв у карти, роздарував тисячі золотих, а не зацофаний злидар, якого колишні друзі з Англії та Іспанії підгодовують мізерними подачками, а, буває, і того навіть не присилають; тоді доводилося вдовольнятися жалюгідним дріб’язком, виграним у барона Перотті та його гостей. Він навіть забув про свою нинішню заповітну мрію: закінчити життя, колись таке успішне та яскраве, найзлиденнішим громадянином, писарем, жебраком у рідному місті, де його спершу запроторили до в’язниці, а після втечі затаврували й оголосили вигнанцем.

      Марколіна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчі, ніби їй читають уголос якусь не надто цікаву історію. Ані мімікою, ні жестом не зраджувала, що знає, хто сидить навпроти неї, – людина, чоловік, сам Казанова, який усе розказане, а більше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячі жінок. Зате очі Амалії палахкотіли захопленням. Для неї Казанова залишився колишнім; його голос зваблював її так само, як і шістнадцять років тому, і він відчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, і давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалія, коли його так вабить до Марколіни, як до жодної іншої жінки ніколи не вабило? Крізь матовий полиск сукні він ніби бачив дівоче голе тіло; пуп’янки її грудей розпускалися йому назустріч, а коли вона якось нагнулася підняти з підлоги хусточку, що вислизнула їй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому порухові такий знадний сенс, аж він ледь не знепритомнів. Секундне мимовільне спотикання у плині розповіді не пройшло повз увагу Марколіни, як і дивний спалах в його очах, однак у погляді дівчини Казанова прочитав раптове відчуження, настороженість і навіть проблиск відрази. Він умить опанував себе і вже готовий був з подвоєною жвавістю продовжити розповідь, як до господи увійшов опецькуватий священик. У відрекомендованому господарем абаті Россі Казанова відразу впізнав чоловіка, з яким познайомився двадцять сім років тому на одному купецькому кораблі, що простував з Венеції до Кьоджі.

      – Ви тоді мали перев’язане око, – завважив Казанова; він рідко нехтував нагодою похизуватися своєю надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтій хустці порадила вам цілющу мазь, яку випадково мав при собі молодий аптекар з дуже хрипким голосом.

      Абат кивнув головою й усміхнувся, приємно вражений. А тоді з хитруватим виразом на обличчі підійшов упритул до Казанови,