– Сенґаль – чудове імя, – озвався абат і повторив його декілька разів, ніби пробуючи губами на смак.
– Нема на світі такої людини, яка б з більшим правом носила титул шевальє, ніж мій шляхетний друг Казанова! – вигукнув Оліво.
– І щойно ваша слава, Лоренці, рознесеться так далеко світами, як слава пана Казанови, шевальє фон Сенґаля, ми, вам на догоду, ані миті не вагатимемося називати вас теж шевальє, – додав маркіз.
Казанова, роздратований непроханою підтримкою з усіх боків, уже готовий був огризнутися, що й сам зуміє себе відстояти, як зненацька з темряви саду до столу підступили два ошатно вдягнені літні панове. Оліво метушливо й сердечно привітався з ними, дуже радий нагоді припинити суперечку, яка загрожувала зіпсувати веселий вечір. Свіжі гості були братами Рікарді, старими холостяками, котрі, як довідався від Оліво Казанова, колись крутилися у вищому світі, але їм не надто щастило з розмаїтими справами, і вони, урешті, повернулися до сусіднього села, з якого самі родом, та й винайняли там доволі убоге житло. Дивакуваті, однак добродушні люди. Обидва Рікарді бурхливо висловили втіху від поновлення знайомства з шевальє, з яким вони якось багато років тому зустрічалися у Парижі. Казанова тієї зустрічі щось не пригадував. А може, то було в Мадриді?..
– Цілком можливо, – згодився Казанова, хоча був певен, що ніколи тих старих парубків в очі не бачив. Балачку підтримував лише один, на позір, молодший з братів, інший, з виду дев’яносторічний дідуган, водно кивав головою, дурнувато шкірячись.
Гості встали з-за столу. Діти кудись позникали ще раніше. Лоренці з маркізою поманджали моріжком у сутінки; Марколіна з Амалією невдовзі з’явилися в залі, де, вочевидь, клопоталися приготуваннями до картярської гри.
Що б усе це означало, запитував себе Казанова, залишивсь в саду на самоті. Невже мають мене за багатія? І хочуть обідрати, як липку? Бо всі ці приготування, а ще підкреслена чемність маркіза, запобігливість абата і навіть несподівана поява братів Рікарді видавалися дещо підозрілими. Може, й Лоренці ув’язався в інтриґу? Чи Марколіна? Чи навіть Амалія? А якщо все це, – мигнула думка, – підступи ворогів, щоб завадити його поверненню до Венеції? Але відразу відкинув безглузде припущення, насамперед тому, що немає більше ворогів. Він не небезпечний, деґрадований, старий пень. Кому цікаве його повернення до Венеції? І, побачивши крізь відчинені вікна, як чоловіки діловито вмощуються за столом, на якому лежали розкладені карти й стояли наповнені вином келихи, Казанова вже зовсім не сумнівався, що не планувалися тут жодні інтриґи, а лише звичайна, безневинна гра в карти, у якій кожному партнерові були раді. Повз нього майнула Марколіна й побажала талану в грі.
– Ви