не проживає його так само? Й досі на своєму шляху всюди знаходить жінок, хай і не шаленіють вони за ним так, як колись. Амалія? Він міг би оволодіти нею, досить лиш забажати; та хоч і цієї миті в ліжку її п’яного чоловіка. А господиня готелю в Мантуї – хіба не закохалася в нього, наче у вродливого юнака, ніжно й ревниво? А поцяткована віспинами, однак струнка й тендітна коханка Перотті? Хіба вона, одурманена іменем Казанови, яке, здавалось, осипало її жарінню тисяч жагучих ночей, не благала його подарувати їй одну-єдину ніч кохання, а він знехтував нею, як чоловік, який ще може вибирати жінок на свій смак? А ось Марколіна… такі, як Марколіна, тепер уже не для нього. Чи, може, ніколи й не була б для нього? Бувають же такі непоступливі жінки. Йому теж якось трапилася одна, проте тут же їй на заміну підвернулася інша, згідливіша, і він навіть дня не згаяв на даремні зітхання та вмовляння. Якщо навіть Лоренці не пощастило завоювати Марколіну – вона ж відмовилася від запропонованої руки й серця цього чоловіка, не менш вродливого й зухвалого за нього, Казанову, в молоді роки, – то, може, й справді Марколіна з тих рідкісних з’яв, у існуванні яких він завжди сумнівався; може, вона й справді добропорядна жінка.
Раптом Казанова дзвінко засміявся, аж відлуння прокотилося кімнаткою.
– Бовдур! Незґраба! – голосно вигукнув він, за звичкою розмовляючи з самим собою. – Він просто не зумів скористатися нагодою. А може, його не пускає маркіза? Чи він став її коханцем уже після того, як не зумів підкорити собі Марколіну, вчену дівицю, філософиню?
