– Чи взагалі відомо, на чиєму боці ми будемо битися – іспанців чи французів? – напустивши на себе поважності й суворо наморщивши чоло, запитав Оліво.
– Лейтенантові Лоренці мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрість.
– Це він уже зробив, – докинула Амалія. – Брав участь у боях під Павією.
Марколіна мовчала.
Казанова довідався достатньо. Він підійшов до Марколіни, обвів уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нічим не засаджений моріжок, де гралися діти; за ним, під муром, росли в ряд високі, густі дерева.
– Яка розкішна садиба, – звернувся він до Оліво. – Мені кортіло б оглянути її ближче…
– А для мене, любий шевальє, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалію, – за ті роки, що володію цим маленьким маєтком, нічого не бажав дужче, як нарешті прийняти вас тут за гостя. Десятки разів збирався вам написати й запросити на гостину. Та хіба міг я мати певність, що мій лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лісабоні, тож можна було не сумніватися у вашій наступній появі десь у Варшаві чи Відні. Та й ось навіть нині, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли мені пощастило – а це, Амаліє, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свій час, що – уявіть-но собі, пане абате, – готові подарувати нам лише два дні!
– Можливо, вдасться вмовити шевальє подовжити своє перебування, – озвався абат, жуючи зацукровані шматочки персика, й кинув швидкий погляд на Амалію, з чого Казанова зробив висновок, що Амалія виявляла йому більше довіри, аніж своєму мужеві.
– На жаль, це неможливо, – суворо мовив Казанова. – Я не смію приховувати від друзів, які так турбуються моєю долею, що мої венеціанські співгромадяни мають намір – хай із запізненням, та з неменшою почестю для мене – загладити нарешті несправедливість, заподіяну мені багато років тому. Тож я не можу далі опиратися їхнім наполегливим проханням, щоб не видатися невдячним чи, борони Боже, злопам’ятним, – легким порухом руки Казанова стримав запитання, що ось-ось мало вихопитися з уст Оліво, якого, попри благоговіння, змагала нездоланна цікавість. – Я готовий, Оліво! Покажіть мені своє маленьке королівство…
– Може, ліпше дочекатися прохолоди? – втрутилася Амалія. – А зараз шевальє міг би відпочити або пройтися у затінку.
На дні її очей таїлося таке несміливе благання, звернене до Казанови, ніби під час прогулянки садом удруге мала вирішитися її доля.
Ніхто не мав нічого супроти, і товариство вирушило в сад. Марколіна першою вибігла на осоння до дітей, які відбивали волани на моріжку, і відразу приєдналася до гри. Вона була ледь вища на зріст за найстаршу з трьох дівчаток і сама, з розпущеним волоссям, здавалася дитиною. Олі-во з абатом сіли собі на камінній лаві в алеї неподалік від будинку. Амалія з Казановою рушили далі. Опинившись на віддалі, коли