І Орлеан повинні ми спалить.
Згорім самі – англійцям не лишімо
Нічого тут, крім попелу та диму!»
Тоді Трімуйль: «Ох, тяжко як мені!
Я в Пуату прожив щасливі дні,
В Мілані я покинув Доротею,
Щоб в Орлеані плакати за нею!
Нема надій! Проллю я в битві кров —
І милої вже не побачу знов!»
А президент Луве12, якого всюди
За мудрого вважали добрі люди,
Сказав: «Парламент має все списать
Про ворогів, що Францію гнітять,
І скласти акт належний, по закону,
Ім’ям отчизни і святого трону».
Був пан Луве юристом хоч куди,
Але своєї він не знав біди,
А то б складати акта мав причини
Проти своєї власної дружини:
Тальбот,[37] англійський ватажок страшний,
Її кохав і був до серця їй.
Луве об тім не чув, на жаль, нічого;
Лиш Франція на язику у нього!
Тож силу гарних, благородних слів
На раді воїнів та мудреців
Почули стіни. Надто у Ля Гіра
Промова вийшла запальна та щира,
Хоч довгою назвать її не гріх…
Та що слова? Користі мало з них!
Хто зна, коли скінчилася б та мова,
Але поява дивна й загадкова
Ораторам уста замкнула вмить:
З височини небесної летить
На промені струмисто-золотому
Нежданий гість у сяєві ясному,
Як блискавка прорізавши блакить.
Висока митра із двома верхами
На голові полискує вогнями,
Далматик у повітрі майорить,
Чоло сіяє в чистім ореолі,
В руці, як символ божеської волі,
Той жезл чудовний, що колись по нім
Авгура пізнавав поганський Рим14.
Ще линув гість над натовпом людським,
А вже Трімуйль, упавши на коліна,
Молитви шепче, як мала дитина.
Рішмон, відомий світові блюзнір,
Кричить, що пекла таємнича сила
Люцифера на землю відрядила
Звістити людям хоч війну, хоч мир,
І всім пора побачити наспіла
На власні очі, що воно за звір.
Луве біжить квапливою ходою
По горщик із свяченою водою.
Ля Гір, Потон і Дюнуа стоять,
Порозкривали очі і мовчать.
Додолу всі попадали лакеї.
А гість із патерицею своєю,
На промені, мов на коні вояк,
Кладе усім хреста священний знак —
I кожен пада, сам перехрестившись.
На зляканих ласкаво подивившись,
Він каже: «Встаньте, сповнені надій!
Таж я Денис, а з ремесла – святий15.
Я в Галлії посіяв зерна віри,
Тепер же тим засмучений без міри,
Що юний Карл, коханий мій унук,
Коли отчизна стогне серед мук,
Не б’ється, ради з мудрими не радить,
А повні перса без утоми гладить.
От я й наважився, панове, сам
Допомогти намореним бійцям,
Скінчити лихоліття це велике
I проти