Переконавши короля у вірності пророцтва, що «Францію врятує діва»,[1] католицькі попи добилися, що Жанну поставлено на чолі війська, де вона, за свідченням сучасників, викликала ентузіазм. Жанна визволила Орлеан, здобула ряд перемог над англійцями, коронувала Карла VII в Реймсі. Вона виконала свою місію, але король ублагав її залишитись при війську. Та незабаром воєнне щастя зрадило хоробру дівчину. Після однієї з поразок бургундці, взявши Жанну в полон, продали її англійцям, де віддано її, як звинувачену в чаклунстві, зносинах з дияволом і т. ін., на суд духовного трибуналу і за вироком трибуналу спалено (1431 p.). Ні Карл VII, що завдячував Жанні перемогами свого війська і своєю короною, ні представники Паризького університету, що входили до англійського трибуналу, нічого не зробили для того, щоб урятувати бідолашну.
Багато пізніше, коли остаточно вигнано з Франції англійців, справу Жанни переглянуто і її посмертно реабілітовано.
Після цього почалося творення безглуздої церковної легенди про Жанну д’Арк як про «послану небесами» діву, що саме дівочністю своєю врятувала Францію, почався культ її як національної героїні, що породив ряд поем про неї, одну з яких – поему бездарного Шаплена – презирливо згадує Вольтер на початку своєї «Діви».
Як прирожденний скептик, Вольтер не вірив у дівочу невинність Жанни. Як людина, далека від усякої релігійної містики, він ніяк не міг пристати на гадку, що саме дівоча невинність могла спричинитися до воєнних перемог французів і до рятунку Франції. Як непримиренний ворог церкви, він обурювався всіма тими нісенітницями, якими оточило її пам’ять католицьке духівництво.
Він визнавав – це видно з його інших творів – історичних розвідок – позитивну історичну роль Жанни. Поема його скерована не проти самої постаті дівчини з Домремі, а проти нестерпно фальшивого церковного культу її. Вістря сатири в його поемі скероване не проти самої Жанни, яка змальована досить симпатичними рисами, а проти розпусних, огидних, брехливих представників офіційної церкви, яких змалював він в образах ченців, отих усяких Грібурдонів та Лурді, проти несусвітніх вигадок про «святих», як-от «святий патрон Франції» Денис, змальований у поемі з убивчою силою насмішки, проти всякого релігійного туману і дурману. З меншою, правда, гостротою разить це вістря і представників феодалізму, таких, як слабовольний, майже дурнуватий король Карл, як дикий п’яниця й розбишака англієць Шандос,[2] як королівський підлабузник і звідник Бонно[3]… Підкреслюючи на кожному кроці розпутність і похітливість духівництва, Вольтер раз у раз бере під захист природність і законність здорового