А там зайде про мавпи, попугаї,
Про докторів, про блазників двірських,
А там і ніч; досвідчені актори
Комедією тішать їхні зори, —
І врешті пару безтурботну знов
На ложі щастя з’єднує любов.
Заглибленим в солодке раювання,
Їм кожна ніч – як перша ніч кохання,
Хвилина кожна – порив огняний;
Ні ревність їх, ні туга не труїла,
І навіть час, невтомний чародій,
До ніг Агнесі склав побожно крила.
Шляхетний Карл не раз, не два казав,
Стискаючи її в солодкій млості:
«Земні держави й неба високості
За твій цілунок я б, Агнесо, дав!
Усе бредня: і трони, і походи.
Парламент мій клене моє ім’я7,
Плюндрують нас англійці-мореходи.
Та що по тім, коли твоєї вроди
Незцінним скарбом володію я!»
В цій мові героїзму небагато,
Але й герой, що з милою лежить,
Не раз такого може наказати,
Від чого потім мусить червоніть.
Так жив король для втіхи чарівної,
Як той абат в догоді та спокої. —
А принц англійський в лютому розбої8,
Озброєний, невтомний, на коні,
По Франції нещасній день при дні,
Склонивши спис, піднявши забороло,
Літав, мечем усе тнучи навколо.
Він б’є, плюндрує, валить мури він,
Серед страшних пожарищ і руїн
Кров проливає, вимага данину,
Солдатам кида й матір і дитину,
Черниць ґвалтує під жорстокий сміх,
П’є вина в бернардинців боязких,
Карбує гроші з золота святих
I – ворог Діві та Господній тайні —
Монастирі перетворяє в стайні.
Отак, буває, гості незагайні,
Вовки отару сонну опадуть,
Овець лякливих, беззахисних рвуть,
А пастушок із німфою стрункою
Спить у солодкім, краснім супокої,
I пес його, не знаючи турбот,
Недоїдки жує на повен рот.
Та з височин ясного апогею
Святий Денис, ласкавий наш патрон9,
Французький бачить в небезпеці трон,
І королівську стоптану лілею,
I кров, і дим, що в’ється над землею,
І Карла, що народ свій занедбав
Для пестощів солодких і забав.
Святий Денис для Франції, – те саме,
Що Марс для давніх римських вояків,
Паллада для афінських мудреців…
А втім, не будем гратися словами:
Один угодник вартий всіх богів.
«Ні, присягнусь, – він каже, – не здолаю
Дивитись довше на страждання краю,
Де віри правої підняв я стяг:
Святий вінець у ворога в руках,
Рід Валуа[35] примушений конати,
I вороги, що брат їм – Генріх П’ятий10,
Законного властителя женуть
Із краю рідного в незнану путь!
Хоч я святий, та Бог мені пробачить:
Мені британців гидко навіть бачить,
Бо я напевне відаю