Його увагу привернув насичений аромат кави зі «Старбаксу» – Джуліус вирішив, що година з Філіпом вимагає подвійного еспресо. Він умостився біля вікна й почав спостерігати за перехожими. Жодної сивої голови – ані в кав’ярні, ані на вулиці. У свої шістдесят п’ять років він був тут найстарішим, ба навіть прадавнім, і щомиті старішав ще швидше, бо ж меланома не гаяла часу й продовжувала свій мовчазний загарбницький похід.
Дві кралі за стійкою фліртували з клієнтами. Такі дівчата ніколи не звертали на нього уваги й не фліртували з ним, коли він був молодим, а тим паче не намагалися впіймати його погляд, коли настала зрілість. Треба б усвідомити, що його час уже ніколи не настане і що ці красуні зі спокусливими грудьми та обличчями Білосніжок ніколи не звернуться до нього з лукавою усмішкою, щоб сказати щось на кшталт: «Привіт, щось ти давно не заходив. Як життя?» Цього ніколи не станеться. Життя прямує виключно вперед, тож минуле не повернути. Годі вже. Скільки можна себе жаліти? Він завжди знав, що говорити тим, хто звик скаржитися: не замикайтеся в собі, виходьте за межі. Так і є – треба знайти спосіб зробити з лайна цукерочку. Чому б про це не написати – в особистому щоденнику чи блозі? Або ж зробити щось більш суттєве (хтозна, що саме?), наприклад написати статтю для журналу «Американської асоціації психіатрів» і назвати її «Психіатр проти смерті». Або ж щось для журналу «Sunday Times» – звісно, за гроші. Це він може. А чом би й не книгу? Щось на кшталт «Однією ногою в могилі». Непогано! Іноді варто дібрати влучну назву – і текст з’являється сам собою. Джуліус замовив еспресо, дістав ручку й розгорнув паперовий пакет, який знайшов на підлозі. Він почав шкрябати перші рядки з ледь помітною усмішкою – надто скромними були обставини народження його потужної книги.
П’ятниця, 2 листопада 1990 року. ДДД (День Доленосного Діагнозу) +16
Тепер жодних сумнівів: пошук Філіпа Слейта був поганою ідеєю. Як і припущення, що я від нього щось отримаю. Та найбільшим божевіллям було те, що я надумав із ним зустрітися. Ніколи знову! Філіп – психотерапевт? Не смішіть мене – він не здатний співпереживати, нічого не відчуває, не відає, що таке турбота. По телефону я сказав йому, що маю проблеми зі здоров’ям і почасти саме з цієї причини хочу з ним зустрітися. Утім, він жодного разу не поцікавився, як я почуваюся. Навіть руки не потиснув. Холодний. Нічого людського. Тримався від мене на відстані. Я працював, мов проклятий, заради нього – аж три роки. Усе йому віддав. Усе найкраще, що мав. Невдячний покидьок.
Авжеж, я знаю, що він на це відповів би. Просто-таки чую цей безбарвний нудний голос: «Ми з вами уклали комерційну угоду: я платив гроші, а ви надавали мені свої експертні послуги. Я платив вам за кожну зустріч. Тепер нашу співпрацю завершено. Я нічого вам не винен, як і ви мені». А тоді додав би: «Навіть менше, ніж нічого, лікарю Герцфельд. Ви ж бо отримали свою вигоду – повну оплату за послуги,