– Але вони мусили у вас бути. Що, ваша мати вам їх не дала?
Голлі спробувала знову:
– У нас немає багажних талонів, тому що ми не маємо багажу.
– Що означає «не маємо багажу»?
– У нас його немає, – Голлі не знала, як ще їй пояснювати.
– Ви що, забули його у Лос-Анджелесі? Ви його загубили?
Беверлі відволіклася. Вона шукала поглядом Кела і ніде його не бачила. По всій залі, через кожні три метри були розвішані таблички, в яких заборонялося сідати або ставати на багажні стрічки.
Губи Голлі затремтіли, але мачуха того не помітила. Голлі знала, що у поїздці без валіз щось було не так, але мати переконала її, що так захотів батько. Він хотів, щоб у них усе було нове – новий одяг, нові іграшки, нові сумки, в яких нести додому здобуті трофеї. Можливо, він просто забув сказати про це Беверлі.
– Ми його не брали, – тихо відповіла дівчинка.
Беверлі поглянула на неї згори донизу. Дідько б забрав Берта, який сказав, що проблем у неї не буде.
– Що?
Змушувати Голлі сказати це раз було негарно, а змушувати її повторювати ще раз – непростимо. В очах малої забриніли сльози і потекли по веснянках.
– У нас… немає… ніякого… багажу.
Тепер їй перепаде від батька, а вона його ще навіть не бачила. А ще гірше те, що батько знову сваритиметься з матір’ю. Батько завжди каже, що їхня мати – безвідповідальна в усьому, але це неправда.
Погляд Беверлі кружляв від одного кінця багажної зали до іншого. Юрба пасажирів та тих, хто зустрічав, уже порідшала, двоє з її дітей зникли, третя ревіла, а четверта настільки захопилася розгляданням пластмасової липучки на своїй сумочці, що її важко було не прийняти за душевнохвору.
– То чому ж ми тоді стоїмо біля багажної стрічки вже півгодини? – підвищила голос Беверлі. Вона ще не з’їхала з глузду. З нею це станеться пізніше, коли в неї буде час про це подумати, а тепер вона просто не розуміла.
– Я не знаю! – вигукнула Голлі, у якої по щоках струменіли сльози. Вона задерла пелену футболки й витерлася нею.
– Я не винна. Це ти нас сюди привела. Я не казала тобі, що в нас є багаж.
Джанет розстебнула блискавку свого маленького гаманця, порилася в ньому і простягнула сестрі серветку.
З кожним роком поїздка Беверлі до аеропорту ставала все гіршою, тому що вона завжди сподівалася, що цього разу все пройде краще. Вона залишала своїх двох пасинків та двох пасербиць удома (спочатку зі своєю матір’ю, потім з Боні, відтак із Воліс, а тепер – під наглядом Кела. Якось же вони були самі вдома у Торенсі, а Арлінґтон був значно безпечніший за Торенс) та їхала назад до Далласа, щоб забрати дочок. Тимчасом як діти Берта приїздили на схід на все літо, Керолайн і Френні вирушали на захід лише на два короткі тижні: перший вони проводили з Фіксом, а другий – з її батьками. Цього було достатньо, щоб нагадати дівчаткам, наскільки життя у Каліфорнії