– Ви знаєте, – почав він, – за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.
– Я знаю, сер, – поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. – Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.
Він подався вперед і прокашлявся:
– Ну й що це за такі обставини?
Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.
– Навіть не знаю, – відповів я. – Просто дещо сталося.
Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда – це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули пристрої раціональних процесів.
– Машина, – осяяло мене. Її в мене не було. – Потрібен ремонт.
Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився.
– Що ж сталося?
– По-моєму, трансмісія барахлить.
– Двопотокова? З повітряним охолодженням?
– З повітряним охолодженням.
Я переминався з ноги на ногу, бо мені не подобався напрям, у якому збочувала розмова. Я ні грама не тямлю в машинах і заледве вмію навіть перевзути колесо.
– Що, синку, розжився на шість циліндриків?
– Так.
– Мене це не дивує. Молодь аж труситься за ними.
Я гадки не мав, що на це казати.
Він висунув шухляду й почав у ній порпатися, дістаючи з неї одну за одною речі, підносячи їх до очей і кладучи назад.
– Коли летить трансмісія, – говорив він, – спускайтеся на дно, кажу я. Особливо якщо шестициліндровий двигун. Машину можна сміливо тягти на звалище металобрухту. Ну от візьми мене. Я маю дев’яносто восьмий «олдсмобіль», «рідженсі-бруем», уже десять років. Регулярний техогляд, новий фільтр кожні півтори тисячі кілометрів, кожні три тисячі – заміна оливи. І він не їздить – літає. Та дивись охайніше з цими СТО в місті, – різко закінчив він.
– Прошу?
Доктор Роланд нарешті знайшов свою чекову книжку.
– Тепер тобі треба сходити в бухгалтерію, але з цим має все бути гаразд, – промовив він і заходився щось старанно заповнювати. – Дехто в Гемпдені, коли бачить, що має справу зі студентом, бере з нього подвійний тариф. Найкраще було би звернутися до «Рятівного ремонту» – вони, звісно, ще ті новонавернені євангелісти, але все одно пильнуй, бо обдеруть як липку.
Він вирвав чек із книжки й передав його мені. У мене тьохнуло