– Що ж, – знизав плечима консультант, – спробуйте. Але раджу не призначати зустріч, бо він відмовить. Його звуть Джуліан Морроу. Не те щоб я зациклився на грецькій мові, але розповідь Лафорґа мене заінтригувала. Я спустився на нижній поверх і зазирнув у перший-ліпший кабінет, до худої понурої дами з неживим волоссям, яка за столом приймальної жувала бутерброд.
– У мене обід, – привіталася вона. – Приходьте о другій.
– Перепрошую. Я просто шукав кабінет викладача.
– Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсі. Про кого мова?
– Джуліан Морроу.
– А, цей, – здивувалася вона. – Навіщо він вам? Думаю, він у себе нагорі. В Лікеї.[5]
– Який номер?
– Там один тільки викладач. Йому до вподоби тиша і спокій. Не помилитеся.
Насправді відшукати Лікей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмістечка геть поріс плющем і практично зливався з ландшафтом. На першому поверсі були лекційні та семінарські аудиторії – усі порожні, з чистими дошками й тільки-но навощеною підлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькі та погано освітлені) у далекому закутку.
Опинившись нагорі, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипіння черевиків по лінолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з іменами. Аж раптом на одних у мідній рамці я прочитав вигравіюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши під дверима, я тричі швидко стукнув у них.
Минула хвилина чи дві. Чи три. І тільки потім білі двері ледве прочинились. У шпарині вигулькнуло обличчя. Дрібне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякі молодечі риси – ельфійський вигин брів, мінливі контури носа, щелепи й вуст – назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловік мав білу чуприну.
Так я й стояв якусь хвильку, кліпаючи на нього.
– Я можу вам чимось помогти? – Голос був раціональний, добрий – таким лагідні дорослі говорять із дітьми.
– Я… мене звуть Річард Пейпен…
Голова чоловіка похилилася набік, і він іще раз моргнув очима, схожий на приязного горобчика.
– …і я хотів би записатися до вас на давньогрецьку. Вираз на обличчі миттю змінився.
– О, мені шкода. – Таким тоном абсолютно щиро виражають жаль. Мені це здавалося неймовірним, але його слова прозвучали так, ніби йому було прикріше від мене самого. – Я б із радістю, але, боюся, вільних місць немає. Повна група.
Щось у його непідробній прикрості мене тільки заохотило.
– Невже не знайдеться місця? – спитав я. – Всього на одного студента?…
– Мені страшенно прикро, пане Пейпен, – проказав він, ніби намагався мене розрадити на похороні любого друга та наштовхнути на думку, що не в його силах допомогти мені хоч як. – Але я справді обмежив свою групу п’ятьма студентами й навіть не уявляю, як можна було би збільшити її на ще одну особу.
– П’ятеро?