Старший син господині чекав на нас унизу.
– Сподіваюся, ви не викликали поліції? – спитав батько.
– Поки що ні, – відповіли йому.
Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.
– Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, – дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.
– Розумію, – пробурмотів тато.
Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя – обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.
– А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’єте на Моліно! – сердито закричала пані Енкарна.
Ми зупинилися біля дверей Фермінової кімнати. Батько обережно постукав суглобами пальців.
– Ферміне, ти там? Це Семпере.
Дике виття, здавалося, пронизало стіни; я здригнувся від відчуття остуди. Пані Енкарна, втративши статечну стриманість, схопилася за серце, сховане десь під масивними грудьми.
Батько знов покликав.
– Ферміне! Ну ж бо, відчини двері.
Фермін знову завив, усім тілом кидаючись на стіни, потім змовк на мить, після чого почав щодуху горлати непристойності. Інші постояльці знову виглянули в коридор, бліді від жаху. Недивно – крики Ферміна, певно, чути було й в армійському штабі.
Батько зітхнув.
– Пані Енкарно, ключі від кімнати є?
– Авжеж!
– Будь ласка, дайте їх мені. А ти, Даніелю, біжи по лікаря Баро. Він мешкає неподалік, на Рієра Альта, 12.
Пані Енкарна вагалася.
– Послухайте, може, краще покликати священика? Мені здається, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!
– Ні. Лікар допоможе. Ну ж бо, Даніелю, біжи. А ви, будь ласка, дайте мені ключі.
Лікар Баро, постійний відвідувач нашої книгарні, був неодружений, страждав на безсоння й усі ночі проводив, читаючи Золя та дивлячись об’ємні знімки молодих красунь у спокусливій білизні, щоб розвіяти нудьгу. Хоча він і називав себе лишень другорядним знахарем, діагностував він краще, ніж модні лікарі з практиками на вулиці Мунтанер. Більшість пацієнтів Баро становили старі повії з поблизьких вуличок та інші бідолахи, які не мали змоги добре платити за його послуги, але лікар до всіх ставився однаково. Я неодноразово чув, як він казав, що світ – горшкова піч Бога, а єдине бажання, яке залишилося в нього, лікаря Баро, – щоб футбольна команда Барселони раз і назавжди виграла чемпіонат