Фермін проспав два дні. Прокинувшись, він геть нічого не пам’ятав, а коли йому розповіли про його поведінку, він так засоромився, що навколішки благав у пані Енкарни вибачення. Він присягався, що пофарбує увесь пансіон, і, знаючи її побожність, пообіцяв відслужити десять мес на її честь у церкві Белен.
– Єдине, що ви маєте зробити, – сказала пані Енкарна, – це одужати й більше так мене не лякати. Я застара для таких переживань.
Мій батько відшкодував господині всі збитки, й інцидент було вичерпано. Отямившись після переляку, вона ще дужче полюбила Ферміна й примусила його заприсягтися, що він уживатиме ліки, які приписав доктор Баро.
– Задля вас, пані Енкарно, я й цеглину проковтну, якщо буде потреба, – переконував Фермін.
Ми ніколи більше не нагадували Фермінові про його істеричний напад, проте я дедалі частіше замислювався про зловісного інспектора Фумеро. Майже щонеділі ми, щоб не залишати Ферміна на самоті, брали його із собою на вечерю до кав’ярні «Новедадес», а потім ішли всі втрьох до кінотеатру «Феміна», що на розі вулиць Діпутасьйон та Пасео-де-Ґрасіа. Один з білетерів, приятель мого батька, впускав нас крізь запасний хід на другому поверсі, й ми переглядали кіножурнал. Щоразу, коли показували, як генералісимус перерізає стрічку, урочисто відкриваючи якесь нове водосховище, Фермін помітно нервував.
– Що за ганьба! – обурювався він.
– Тобі не подобається фільм, Ферміне?
– Щиро кажучи, це сьоме мистецтво анітрохи не зворушує мене. Як на мене, це лише розвага для дурнів, від якої вони робляться ще дурнішими. Кіно гірше, ніж футбол, ніж бій биків; та воно й починалося як розвага для неосвічених мас – минуло п’ятдесят років, а нічого не змінилося.
Ставлення Ферміна до кінематографу радикально змінилося одного знаменного дня, коли він відкрив для себе Керол Ломбард[17].
– Які груди, Ісусе, Маріє та Йосифе, які груди! – вигукнув він серед фільму, не тямлячи себе від захвату. – То не цицьки, то дві шхуни!
– Замовкни, покидьку, або я покличу директора, – пробубонів голос позаду нас. – Геть не залишилося сорому в людей! У якій свинській країні ми живемо!
– Справді, Ферміне, розмовляй тихше, – порадив я.
Та Фермін Ромеро де Торрес не слухав мене: погляд його оселився у спокусливих опуклостях, і дурнувата усмішка застигла на обличчі. Уже після сеансу, коли ми поверталися вулицею Пасео-де-Ґрасія, я помітив, що наш детектив-бібліограф досі у трансі.
– Гадаю, ми маємо знайти тобі жінку, – сказав я. – Жінка покращить твоє життя, ось побачиш.
Фермін зітхнув: він досі перебував під впливом чарів. Здавалося, тієї миті він був непідвладний навіть законові тяжіння.
– Чи ти знаєш це з власного досвіду, Даніелю? – невинно спитав він.
Я лише всміхнувся, відчуваючи, що батько пильно дивиться на мене.
Тепер Фермін Ромеро де Торрес став завсідником кінотеатру. Батько подекуди